Поліщуки: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії

(Переглянути усі неперевірені зміни)

[неперевірена версія]

[очікує на перевірку]

← Попереднє редагування

Вилучено вміст Додано вміст

ВізуальнийВікірозмітка

Лінійно

Поточна версія на 15:36, 29 вересня 2024

Ця стаття про етнографічну групу. Про однойменне село див. Поліщуки (село).

Поліщуки́ , (Західнополіська мова: Поліщуки́) — етнографічна група українців, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя Полісся і містить у собі риси як української та білоруської культур^[1], також назва всього населення Поліщуки тобто мешканці Полісся^[2].

Територія

Основним місцем проживання поліщуків були басейни Прип'яті та Горині, що нині включає північні райони Волинської, Житомирської, Київської та Рівненської областей в Україні, Берестейську область та південні райони Гомельської області в Білорусі.

Етнонім

Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави — Великого князівства Литовського. На ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. У міжвоєнні 1918-1939 роки уряд Польської Республіки розглядав етнографічну групу поліщуків у окремий етнос, протиставляючи таким чином його всім українцям^[3]^[4].

Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII століття, називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII століть, оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.

Етногеноміка

Генетичні дослідження, проведені за генофондом Y-хромосоми, показали, що максимальну спорідненість популяції білоруського Полісся (на теренах Мозир - Пінськ - Берестя) мають з українцями. Ступінь спорідненості з іншими білоруськими популяціями менший, що свідчить про те, що генофонд білоруського Полісся зберігає історичне схожість з популяціями України.

За підсумками досліджень з мтДНК 2017-го близько 9 % українських мітотипів виявляють схожість до поліщуків^[5].

Білоруські поліщуки

Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до Київської Руси, потім на заході до Волинського та об'єднаного Галицько-Волинського князівств, а на сході до Турово-Пінського, згодом ці землі увійшли до Великого Князівства Литовського, потім до Речі Посполитої. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але місцева говірка виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа як на українську так і на білоруську мови. Брестські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів — українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.

«Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у  жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»

Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Священник Никанор Котович писав міністру народної просвіти у 1918 році:

Що стосується інших повітів Гродненської губернії, як-то Брестського, Кобринського, Бєльського та південної половини Пружанського повіту, суміжних з Волинською губернією та Холмщиною, то всі вони населені суцільним українським населенням, що говорить українською мовою, у якого все звичаї, пісні, обряди, вся психіка і навіть зовнішній тип або вигляд, потім такі загальновживані імена, як, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір і жіночі: Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших признаків цілком доводять цю неспростовану істину, що все населення цих 342 повітів, яке досягає нині, загалом, цифри майже мільйон, є чисто українське, в середовищі якого немає жодного навіть Білорусії, а поляки, в більшості поміщики, вкраплені оазами в такій незначній кількості між тутешніми українцями, що, наприклад, на 200.000 занадто православних українців Кобринського повіту доводиться не більше 10.000 поляків^[6]

.

Українські поліщуки

Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки», серед самого населення, був в основному басейн Прип'яті та її приток. Проте етнікон «поліщуки», як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Вже нині простежується тенденція до обмеженні

ся, низький рівень урбанізації — все це позначилось Нцифіці культури та укладнаселення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумов збережинчималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян.^[7] Це простежу,атак зокрема любно-сі імейній с рхаїчні формивеликої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.

Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом.

Антропологічно мають дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик — 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, а колір волосся світліший^[8].

Тутейші

Докладніше: Тутейші

Тутейші — термін, який використовувала в 1919—1939 роках влада Польщі на позначення українців Полісся, які мали нечітко визначену національну свідомість. Під час переписів населення 1921 та 1931 років «тутейші» були зараховані до графи «інші» та не були зараховані ані до українців, ані білорусів.

Світлини

Вечір на Поліссі (1909). Юзеф Хелмонський
Поліщуки (1908). В. Боратинський
Дівчина з Полісся (1934). Генрик Узембло
Поліщук (1939). Генрик Узембло

Див. також

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Поліщуки

Примітки

↑ стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
↑ Балушок В. Г. Поліщуки. Інститут історії України
↑ Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. — К.: Українська видавнича спілка, 2000. — С. 5
↑ Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В. С. Крисаченка. — К.: Знання України, 2005. — 792 с.
↑ Утєвська О. М. Генофонд українців за різними системами генетичних маркерів: походження і місце на європейському генетичному просторі (2017)
↑ Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року
↑ Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8.
↑ Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153

Джерела та література

Балушок В. Г. Поліщуки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 341. — ISBN 978-966-00-1142-7. [Архівовано 10 листопада 2016 у Wayback Machine.]
Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.

Посилання

Поліщуки // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Накладом Адміністратури УАПЦ в Аргентині. — Буенос-Айрес, 1963. — Т. 6, кн. XI : Літери Пере — По. — С. 1422. — 1000 екз.

Етнологія Антропологія Білорусь Україна

[Поліщуки-1] стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9

[2] Балушок В. Г. Поліщуки. Інститут історії України

[3] Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. — К.: Українська видавнича спілка, 2000. — С. 5

[4] Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В. С. Крисаченка. — К.: Знання України, 2005. — 792 с.

[5] Утєвська О. М. Генофонд українців за різними системами генетичних маркерів: походження і місце на європейському генетичному просторі (2017)

[6] Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року

[7] Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8.

[8] Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153

[1]

[2]

[3]

[4]

[5]

[6]

[7]

[8]

@@ Рядок 1: / Рядок 1: @@
-[[Файл:Ukraine-Polissya.png|міні|праворуч|300пкс|]]
+{{About|етнографічну групу|однойменне село|Поліщуки (село)}}[[Файл:Ukraine-Polissya.png|міні|праворуч|300пкс|[[Українське Полісся]]]]
 {{Українці‎}}
+'''Поліщуки́'''&nbsp;, ([[Західнополіська мова]]: ''Поліщуки́'') — [[Етнос|етнографічна]] група [[українці]]в, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя [[Полісся]] і містить у собі риси як української та білоруської культур<ref name="Поліщуки">стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович.&nbsp;— м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996&nbsp;р. ISBN 5-7707-6833-9</ref>, також назва всього населення [[Полісся|Поліщуки тобто мешканці Полісся]]<ref>[http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Polischuky Балушок В.&nbsp;Г.&nbsp;Поліщуки.] Інститут історії України</ref>.
-'''Поліщуки́'''&nbsp;— [[Етнос|етнографічна]] група громадян
-[[України|Україна]] та [[Білорусі|Білорусь]], яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя [[Полісся]] і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур<ref name="Поліщуки">стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович.&nbsp;— м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996&nbsp;р. ISBN 5-7707-6833-9</ref>, також назва всього населення [[Полісся]]<ref>[http://resource.history.org.ua/cgi-bin/eiu/history.exe?&I21DBN=EIU&P21DBN=EIU&S21STN=1&S21REF=10&S21FMT=eiu_all&C21COM=S&S21CNR=20&S21P01=0&S21P02=0&S21P03=TRN=&S21COLORTERMS=0&S21STR=Polischuky Балушок В.&nbsp;Г.&nbsp;Поліщуки.] Інститут історії України</ref>.
 == Територія ==
-[[Файл:Мапа Полісся ЕІУ.jpg|міні|ліворуч|300пкс|]]
+[[Файл:Мапа Полісся ЕІУ.jpg|міні|ліворуч|300пкс|Полісся]]
+{{Білоруси}}
 Основним місцем проживання поліщуків були басейни [[Прип'ять|Прип'яті]] та [[Горинь|Горині]], що нині включає північні райони [[Волинська область|Волинської]], [[Житомирська область|Житомирської]], [[Київська область|Київської]] та [[Рівненська область|Рівненської]] областей в Україні, [[Берестейська область|Берестейську область]] та південні райони [[Гомельська область|Гомельської області]] в Білорусі.
 == [[Етнонім]] ==
-Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «[[Полісся]]», котрий існує ще з XIII&nbsp;— XIV&nbsp;ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV&nbsp;ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави&nbsp;— [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]]. На ранньому етапі формування назви «''поліщуки''» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як [[екзоетнонім]]. Згодом уряд Другої Речі Посполитої виділив етнографічну групу поліщуків у окремий етнос, протиставляючи таким чином його всім українцям<ref>Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України.&nbsp;— К.: Українська видавнича спілка, 2000.&nbsp;— С. 5</ref><ref>Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В.&nbsp;С.&nbsp;Крисаченка.&nbsp;— К.: Знання України, 2005.&nbsp;— 792 с.</ref>.
+Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «[[Полісся]]», котрий існує ще з XIII&nbsp;— XIV&nbsp;ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV&nbsp;ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави&nbsp;— [[Велике князівство Литовське|Великого князівства Литовського]]. На ранньому етапі формування назви «''поліщуки''» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як [[екзоетнонім]]. У міжвоєнні 1918-1939 роки уряд Польської Республіки розглядав етнографічну групу поліщуків у окремий етнос, протиставляючи таким чином його всім українцям<ref>Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України.&nbsp;— К.: Українська видавнича спілка, 2000.&nbsp;— С. 5</ref><ref>Український соціум / Власюк О. С., Крисаченко В. С., Степико М. Т. та ін. / За ред. В.&nbsp;С.&nbsp;Крисаченка.&nbsp;— К.: Знання України, 2005.&nbsp;— 792 с.</ref>.
-Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся ([[Берестейська земля|Берестейських землях]], [[Підляшшя|Підляшші]], [[Чорна Русь|Чорній Русі]]) тривалий час, майже до XVII&nbsp;ст., називалися [[полісяни|полісянами]], нарівні з [[литвини|литвинами]], [[русини|русинами]], [[поляки|поляками]], [[білорусці|білорусцями]]. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «[[литвини]]» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні.
+Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся ([[Берестейська земля|Берестейських землях]], [[Підляшшя|Підляшші]], [[Чорна Русь|Чорній Русі]]) тривалий час, майже до XVII століття, називалися [[полісяни|полісянами]], нарівні з [[литвини|литвинами]], [[русини|русинами]], [[поляки|поляками]], [[білорусці|білорусцями]]. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «[[литвини]]» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII століть, оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті&nbsp;— ''поліщуки''. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
-Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII&nbsp;ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті&nbsp;— ''поліщуки''. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
 == Етногеноміка ==
-Генетичні дослідження, проведені за генофондом [[Y-хромосома|Y-хромосоми]], показали, що максимальну спорідненість популяції білоруського Полісся (на теренах [[Мозир]]-[[Пінськ]]-[[Брест]]) мають з українцями. Ступінь спорідненості з іншими білоруськими популяціями менший, що свідчить про те, що генофонд білоруського Полісся зберігає історичне схожість з популяціями України.
+Генетичні дослідження, проведені за генофондом [[Y-хромосома|Y-хромосоми]], показали, що максимальну спорідненість популяції білоруського Полісся (на теренах [[Мозир]] - [[Пінськ]] - [[Берестя]]) мають з українцями. Ступінь спорідненості з іншими білоруськими популяціями менший, що свідчить про те, що генофонд білоруського Полісся зберігає історичне схожість з популяціями України.
 За підсумками досліджень з [[Мітохондріальна ДНК|мтДНК]] 2017-го близько 9&nbsp;% українських мітотипів виявляють схожість до поліщуків<ref>[[Утєвська Ольга Михайлівна|Утєвська О. М.]] Генофонд українців за різними системами генетичних маркерів: походження і місце на європейському генетичному просторі (2017)</ref>.
 == Білоруські поліщуки ==
+[[Файл:Dialects of Belarusian language uk.png|міні|праворуч|220пкс|'''Діалекти білоруської мови'''
-[[Файл:Poliszuky001.jpg|thumb|ліворуч|200 px|В.Боратинський]]
-Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до [[Київська Русь|Київської Руси]], потім на заході до [[Волинське князівство|Волинського]] та об'єднаного [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського]] [[Руські князівства|князівств]], а на сході до [[Турово-Пінське князівство|Турово-Пінського]], згодом ці землі увійшли до [[Велике князівство Литовське|Литовського князівства]], потім до [[Річ Посполита|Речі Посполитої]]. За царату&nbsp;— до [[Гродненська губернія|Гродненської губернії]]. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але [[українська мова|українська говірка]] виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа на українську, цей діалект є перехідним до [[білоруська мова|білоруської мови]]. І все ж таки, це українська мова, а не білоруська. Берестейські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів&nbsp;— українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.
-[[Файл:Dialects of Belarusian language uk.png|міні|праворуч|450пкс|'''Діалекти білоруської мови'''
-{{legend|#70BEC5|Північно-східний}}
 {{legend|#D29FE6|Центральний (середній)}}
 {{legend|#FFAAAA|Південно-західний}}
@@ Рядок 29: / Рядок 25: @@
 '''Лінії'''
 {{legend|#FF0000|Межі білоруських говірок (1903, Карський)}}
-{{legend|#3333FF|Східна межа західної групи російських говірок (1967, Захарова, Орлова) }}
-{{legend|#339900|Межа білорусько-українських говірок (1980, Бевзенко)}}
 ]]
-[[Файл:Belarusians, Karsky map (1918 edition).jpg|міні|праворуч|450пкс|Етнографічна карта білоруського племені 1918 рокуакадемика [[Карський Юхим Федорович|Юхима Карського]], за якою поліщуки не відносяться до білорусів]]: «Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у коло жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє&nbsp;— ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»
+[[Файл:Belarusians, Karsky map (1918 edition).jpg|міні|праворуч|220пкс|Етнографічна карта білоруського племені 1918 року академика [[Карський Юхим Федорович|Юхима Карського]], за якою поліщуки відносяться до білорусів південної частини країни]]
+Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до [[Київська Русь|Київської Руси]], потім на заході до [[Волинське князівство|Волинського]] та об'єднаного [[Галицько-Волинське князівство|Галицько-Волинського]] [[Руські князівства|князівств]], а на сході до [[Турово-Пінське князівство|Турово-Пінського]], згодом ці землі увійшли до [[Велике князівство Литовське|Великого Князівства Литовського]], потім до [[Річ Посполита|Речі Посполитої]]. &nbsp;Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але  [[українська мова|місцева говірка]] виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа як на українську так і на [[білоруська мова|білоруську мови]]. Брестські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів&nbsp;— українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.
-Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Священник [[Котович Никанор Антонович|Никанор Котович]] писав міністру народної просвіти у 1918 році: {{text|Що стосується інших повітів Гродненської губернії, як-то Брестського, Кобринського, Бєльського та південної половини Пружанського повіту, суміжних з Волинською губернією та Холмщиною, то всі вони населені суцільним українським населенням, що говорить українською мовою, у якого все звичаї, пісні, обряди, вся психіка і навіть зовнішній тип або вигляд, потім такі загальновживані імена, як, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір і жіночі: Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших признаків цілком доводять цю неспростовану істину, що все населення цих 342 повітів, яке досягає нині, загалом, цифри майже мільйон, є чисто українське, в середовищі якого немає жодного навіть Білорусії, а поляки, в більшості поміщики, вкраплені оазисами в такому незначному кількості між тутешніми українцями, що, напр., на 200.000 занадто православних українців Кобринського повіту доводиться не більше 10.000 поляків<ref>[https://www.e-reading.club/chapter.php/1016024/8/Sergiychuk_-_Etnichni_mezhi_i_derzhavniy_kordon_Ukraini.html Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року]</ref>}}.
+ «Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у  жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє&nbsp;— ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»
-Так було за [[Богдан Хмельницький|Богдана Хмельницького]], потім у роки [[Українська Народна Республіка|УНР]], нарешті тут до 1954 року діяла [[Українська повстанська армія|УПА]].
+Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Священник [[Котович Никанор Антонович|Никанор Котович]] писав міністру народної просвіти у 1918 році: {{text|Що стосується інших повітів Гродненської губернії, як-то Брестського, Кобринського, Бєльського та південної половини Пружанського повіту, суміжних з Волинською губернією та Холмщиною, то всі вони населені суцільним українським населенням, що говорить українською мовою, у якого все звичаї, пісні, обряди, вся психіка і навіть зовнішній тип або вигляд, потім такі загальновживані імена, як, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір і жіночі: Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших признаків цілком доводять цю неспростовану істину, що все населення цих 342 повітів, яке досягає нині, загалом, цифри майже мільйон, є чисто українське, в середовищі якого немає жодного навіть Білорусії, а поляки, в більшості поміщики, вкраплені оазами в такій незначній кількості між тутешніми українцями, що, наприклад, на 200.000 занадто православних українців Кобринського повіту доводиться не більше 10.000 поляків<ref>[https://www.e-reading.club/chapter.php/1016024/8/Sergiychuk_-_Etnichni_mezhi_i_derzhavniy_kordon_Ukraini.html Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року]</ref>}}.
-Дослідник Полісся, виходець із Пінщини [[Федір Одрач|Федір Одрач (Шоломицький)]] писав: «Перед війною, коли на Поліссі стався великий неврожай, поліщук запрягав коня у маленький візок і їхав на Волинь по хліб. У [[1933]] році, коли наслідком посухи на Поліссі стало єдиноборство селянина з голодом, поліські селяни групами рухалися до [[Луцьк]]а, [[Рівне|Рівного]], [[Дубно]] і там знаходили продовольчу підтримку. Тепер [[Полісся]] було приєднано до радянської Білорусі, і це дуже турбувало місцеве населення». Також [[Бабіна Наталка|Наталка Бабіна]] в есеї «Моя Берестейщина» пише: «На всіх просторах Білорусі, де корінне населення говорить українською мовою, немає жодної української школи, жодного українського класу. У Білорусі вважається, що українців на [[Берестейщина|Берестейщині]] немає. Але народні білоруські танці абсолютно не відомі на Поліссі. Наприклад, танець лявониха, популярний у Білорусі так само, як [[гопак]] в Україні,&nbsp;— а поліщуки не мають про нього уявлення. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але поліщуки не знають про них. Й напроти були випадки, коли після війни, за співання місцевих українських пісень відправляли до [[Сибір]]у»<ref>[https://rozmova.wordpress.com/2014/01/27/natalka-babina/ Наталка Бабіна: Берестейщина є кавалком українського материка]</ref><ref>[http://nadbuhom.pl/art_1905.html Рідні корені натхнення ]</ref>.
 == Українські поліщуки ==
+[[Файл:Ukrainian-Belarusian linguistic border.svg|міні|220px|Українсько-білоруська мовна межа за даними мовознавців до 1917 року]]
-Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки», серед самого населення, був в основному басейн [[Прип'ять|Прип'яті]] та її приток. Проте [[етнікон]] «поліщуки», як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви «поліщуки», що пов'язано із заміною її більш широким етнонімом&nbsp;— українці.
+Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки», серед самого населення, був в основному басейн [[Прип'ять|Прип'яті]] та її приток. Проте [[етнікон]] «поліщуки», як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Вже нині простежується тенденція до обмеженні&nbsp;
-Певна відокремленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся, низький рівень урбанізації&nbsp;— все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумовили збереження чималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян.<ref>{{ЕІУ/8}}</ref> Це простежувалось зокрема у шлюбно-сімейній сфері. [[Полісся]]&nbsp;— один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. [[Звичаєве право]] також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
+ся, низький рівень урбанізації&nbsp;— все це позначилось  Нцифіці культури та укладнаселення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумов  збережинчималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян.<ref>{{ЕІУ/8}}</ref> Це простежу,атак  зокрема любно-сі імейній с&nbsp;рхаїчні формивеликої сім'ї. [[Звичаєве право]] також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
 Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата&nbsp;— комора» або «хата&nbsp;— сіни&nbsp;— хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури [[Київська Русь|Київської Русі]] відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, [[Серпанок|серпанки]]), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом.
@@ Рядок 54: / Рядок 49: @@
 == Світлини ==
-<gallery mode="packed" heights="200px">
+<gallery mode="packed" heights="220px" widths=="220px">
+Файл:J Chełmoński - Wieczór na Polesiu (1909).jpg|Вечір на Поліссі (1909). [[Юзеф Хелмонський]]
-Файл:Дівчина з Полісся.jpg|Дівчина з Полісся.Генрик Узембло
+Файл:Poliszuky001.jpg|Поліщуки (1908). В. Боратинський
-Файл:Поліщук.jpg|Поліщук.Генрик Узембло
+Файл:Дівчина з Полісся.jpg|Дівчина з Полісся (1934). Генрик Узембло
-Файл:J Chełmoński - Wieczór na Polesiu (1909).jpg|Вечір на Поліссі.Йосип Хелмонський
+Файл:Поліщук.jpg|Поліщук (1939). Генрик Узембло
 </gallery>
@@ Рядок 63: / Рядок 59: @@
 {{commonscat|Poleshuks|Поліщуки}}
 {{div col}}
+* [[Підляшуки]]
 * [[Полісся]]
 * [[Тутейші]]
@@ Рядок 69: / Рядок 66: @@
 * [[Етногенез українців]]
 * [[Етногенез білорусів]]
+* [[Межилісся]], [[Горостита]], [[Коденець]].                                                {{div col end}}
-{{div col end}}
 == Примітки ==
@@ Рядок 75: / Рядок 72: @@
 == Джерела та література ==
-* ''Балушок В. Г.'' [http://history.org.ua/?encyclop&termin=Polischuky Поліщуки] // {{ЕІУ|8|341}}
+* {{ЕІУ|8|341|автор=Балушок В. Г.|стаття=Поліщуки|посилання=http://history.org.ua/?encyclop&termin=Polischuky}} {{Webarchive|url=https://web.archive.org/web/20161110110123/http://history.org.ua/?encyclop&termin=Polischuky |date=10 листопада 2016 }}
 * {{ЕУ}}
@@ Рядок 82: / Рядок 79: @@
 {{Етнографічні групи українців}}
-{{Білоруси}}
 {{ВП-портали|Етнологія|Антропологія|Білорусь|Україна}}

Поліщуки: відмінності між версіями

Поточна версія на 15:36, 29 вересня 2024

Зміст

Територія

Етнонім

Етногеноміка

Білоруські поліщуки

Українські поліщуки

Тутейші

Світлини

Див. також

Примітки

Джерела та література

Посилання

Навігаційне меню

Поліщуки: відмінності між версіями

Поточна версія на 15:36, 29 вересня 2024

Територія

Етнонім

Етногеноміка

Білоруські поліщуки

Українські поліщуки

Тутейші

Світлини

Див. також

Примітки

Джерела та література

Посилання

Навігаційне меню

Пошук