Поліщуки
.svg)
Поліщуќи — етнографічна група українців та білорусів, яка розташована в районі українсько-білоруського міжетнічного порубіжжя Полісся і містить у собі риси як української, так і частково білоруської культур[1], також назва всього населення Полісся[2].
Основним місцем проживання поліщуків були басейни Прип'яті та Горині, що нині включає північні райони Волинської, Житомирської, Київської та Рівненської областей. Назва «поліщуки» пов'язана з топонімом «Полісся», котрий існує ще з XIII — XIV ст. Тоді мешканці цього регіону ще не сформувалися як етнографічна група, хоча й мали деякі відмінності та різні назви: полісяни, підлісяни тощо. Якості етнографічної групи вони почали проявляти приблизно з XV ст. Саме у цей час і зафіксована історичними документами самоназва «поліщуки». Дослідники вважають, що на первинному етапі формування етноніма він окреслював міжетнічну спільність етнографічно близьких народів: українців, білорусів та литовців, що були підданими однієї держави — Великого князівства Литовського. На ранньому етапі формування назви «поліщуки» вона утверджувалась іззовні, тобто вживалась як екзоетнонім. Згодом уряд Другої Речі Посполитої виділив етнографічну групу поліщуків у окремий етнос, протиставляючи таким чином його всім українцям[3][4].
Таке розмежування чітко зафіксоване у самоназвах. Так, білоруські поліщуки у білоруських районах Полісся (Берестейських землях, Підляшші, Чорній Русі) тривалий час, майже до XVII ст., називалися полісянами, нарівні з литвинами, русинами, поляками, білорусцями. На ширшому етнонімічному рівні населення цих областей об'єднувалося назвою «литвини» в її державно-політичному або, за тодішніми європейськими уявленнями, «національному» значенні. Етнографічне виділення частини литвинського населення у поліщуки відбувалося на рубежі XVII—XVIII ст., оформившись у самоназви: палещуки, полищуки, полещуки, нарешті — поліщуки. Причому остання форма мала не стільки регіональний, скільки субетнічний характер.
Етногеноміка
Генетичні дослідження, проведені за генофондом Y-хромосоми, показали, що максимальне спорідненість популяції білоруського Полісся (на теренах Мозир-Пінськ-Брест) мають з українцями. Ступінь спорідненості з іншими білоруськими популяціями менший, що свідчить про те, що генофонд білоруського Полісся зберігає історичне схожість з популяціями України.
За підсумками досліджень з мтДНК 2017-го близько 9% українських мітотипів виявляють схожість до поліщуків[5].
Білоруські поліщуки
Спочатку регіон розселення майбутніх поліщуків належав до Київської Руси, потім на заході до Волинського та об'єднаного Галицько-Волинського князівств, а на сході до Турово-Пінського, згодом ці землі увійшли до Литовського князівства, потім до Речі Посполитої. За царату — до Гродненської губернії. Потім, після революції, знову два десятиліття у складі Польщі. Але українська говірка виявилася на диво стійкою. Мова, дуже схожа на українську, цей діалект є перехідним до білоруської мови. І все ж таки, це українська мова, а не білоруська. Берестейські поліщуки в деяких селах кажуть «кунь», «вул» (а не «кінь», «віл»), але відмінювання дієслів — українське. Фонетика теж значно ближча до української мови.
- «Ми говорим так, як від, у деревні говорат. По-просту. Полєсє, але тож їсть лісу, але тож оне називаютса Полєсє, але. Пуйдзеш у коло жеж лісу, там болота, журавлину красну бером… Ми счітаємса Полєсє. Ето саме забите Полєсє, уже в конце, туди уже Росія, за Припятью Полєсє — ето на Украіні, і отут воно від Пінська майже до Бреста доходить.»
Селяни все ще дотримувалися українських звичаїв, співають українські пісні. А коли Україну охоплювали національно-визвольні рухи, то пінсько-берестейські поліщуки брали в них найактивнішу участь. Священник Никанор Котович писав міністру народної просвіти у 1918 році:
.Що стосується інших повітів Гродненської губернії, як-то Брестського, Кобринського, Бєльського та південної половини Пружанського повіту, суміжних з Волинською губернією та Холмщиною, то всі вони населені суцільним українським населенням, що говорить українською мовою, у якого все звичаї, пісні, обряди, вся психіка і навіть зовнішній тип або вигляд, потім такі загальновживані імена, як, напр., Гриць, Остап, Пилип, Ничипор, Хома, Данило, Тарас, Пантелій, Улас, Хведір і жіночі: Палажка, Опраска, Катерина, Оксеня, Огапа, Хведора, Юхимка, Ганна, Христина, Явдося, Мелаха, Наталка, Оленя, і прізвища: Коляда, Тур, Гук, Шевченко, Кравчук, Степанюк, Вакулюк, Рогачук, Мигура, Бич, Сиротюк, Ярощук, Стасюк, Дубина, Манишка, Козлюк і багато інших признаків цілком доводять цю неспростовану істину, що все населення цих 342 повітів, яке досягає нині, загалом, цифри майже мільйон, є чисто українське, в середовищі якого немає жодного навіть Білорусії, а поляки, в більшості поміщики, вкраплені оазисами в такому незначному кількості між тутешніми українцями, що, напр., на 200.000 занадто православних українців Кобринського повіту доводиться не більше 10.000 поляків[6]
Так було за Богдана Хмельницького, потім у роки УНР, нарешті тут до 1954 року діяла УПА.
У 1990-х рокх була створена поліська мікромова, літературна мікромова на базі західнополіських говірок північного наріччя української мови.
Дослідник Полісся, виходець із Пінщини Федір Одрач (Шоломицький) писав: «Перед війною, коли на Поліссі стався великий неврожай, поліщук запрягав коня у маленький візок і їхав на Волинь по хліб. У 1933 році, коли наслідком посухи на Поліссі стало єдиноборство селянина з голодом, поліські селяни групами рухалися до Луцька, Рівного, Дубно і там знаходили продовольчу підтримку. Тепер Полісся було приєднано до радянської Білорусі, і це дуже турбувало місцеве населення». Також Наталка Бабіна в есеї «Моя Берестейщина» пише: «На всіх просторах Білорусі, де корінне населення говорить українською мовою, немає жодної української школи, жодного українського класу. У Білорусі вважається, що українців на Берестейщині немає. Але народні білоруські танці абсолютно не відомі на Поліссі. Наприклад, танець лявониха, популярний у Білорусі так само, як гопак в Україні, — а поліщуки не мають про нього уявлення. Білоруси мають свій фольклор, свої пісні, але поліщуки не знають про них. Й напроти були випадки, коли після війни, за співання місцевих українських пісень відправляли до Сибіру»[7][8].
Українські поліщуки
Українські поліщуки (мешканці сучасних Київської, Житомирської та Рівненської областей), мали суто етнографічну природу. Традиційним ареалом поширення назви «поліщуки», серед самого населення, був в основному басейн Прип'яті та її приток. Проте етнікон «поліщуки», як самоназва населення цієї території, поширена тут не скрізь. Вже нині простежується тенденція до обмеження вживання назви «поліщуки», що пов'язано із заміною її більш широким етнонімом — українці.
Певна відокремленість українських поліщуків від сусідніх білоруських, загальна ізольованість Полісся, низький рівень урбанізації — все це позначилось на специфіці культури та укладу життя його населення. Головна своєрідність цієї культури полягала у консервації її архаїчних рис. Ці риси зумовили збереження чималої кількості реалій, що сягають давніх слов'ян.[9] Це простежувалось зокрема у шлюбно-сімейній сфері. Полісся — один із регіонів, де тривалий час зберігалися патріархальні засади в родині та архаїчні форми великої сім'ї. Звичаєве право також містило цілий ряд давніх елементів, наприклад, право передання майна у спадщину по смерті глави сім'ї старшому братові, а не синові чи дружині, як це було вже прийнято у більшості регіонів України.
Архаїчними особливостями визначалася і матеріальна культура, зокрема житло. З планування воно було типово українським («хата — комора» або «хата — сіни — хата»), але регіонально-архаїчним за конструкцією та матеріалом. Робили житло з масивних колод, не білили, покривали двосхилим дахом «накатом», опалювали нерідко «по-чорному». Відгомони культури Київської Русі відчуваються і в елементах одягу (обруси, плати, зав'язки, серпанки), і в обрядовості («викликання померлих на розмову», «водіння куща» тощо). Ще перед Другою Світовою війною поліщуки підперезувалися і хусткою, і лляним поясом.
Антропологічно мають дуже низьке і широке обличчя (лицевий покажчик — 85,5), максимально розвинуте надбрів'я, масивне чоло. Такий тип не зафіксований у жодному ареалі Європи, крім України. Зріст поліщуків середній, а колір волосся світліший[10].
Тутейші
Тутейшні — назва окремих груп населення Українського Полісся з нечітко визначеною етнічною самосвідомістю. Польська влада під час переписів населення 1921 та 1931 років «тутейші» були зараховані до графи «інші» та не були зараховані ані до українців, ані білорусів.
Світлини
-
Дівчина з Полісся.Генрик Узембло -
Поліщук.Генрик Узембло -
Вечір на Поліссі.Йосип Хелмонський
.jpg)
Див. також
- Полісся
- Тутейші
- Етнографічні групи українців
- Поліщук — поширене українське прізвище
- Етногенез українців
- Етногенез білорусів
Примітки
- ↑ стор. 2194, том. 6, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6833-9
- ↑ Балушок В.Г. Поліщуки. Інститут історії України
- ↑ Сергійчук В. Етнічні межі та державний кордон України. – К.: Українська видавнича спілка, 2000. – С. 5
- ↑ Український соціум / Власюк О.С., Крисаченко В.С., Степико М.Т. та ін. / За ред. В.С. Крисаченка. – К.: Знання України, 2005. – 792 с.
- ↑ Утєвська О.М. Генофонд українців за різними системами генетичних маркерів: походження і місце на європейському генетичному просторі (2017)
- ↑ Доповідна записка священика Никанора Котовича міністру народної освіти Української Держави щодо українськості Берестейщини. 28 травня 1918 року
- ↑ Наталка Бабіна: Берестейщина є кавалком українського материка
- ↑ Рідні корені натхнення
- ↑ Енциклопедія історії України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8.
- ↑ Василь Дяченко. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993. — с. 149—153
Джерела та література
- Балушок В. Г. Поліщуки // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2011. — Т. 8 : Па — Прик. — С. 341. — ISBN 978-966-00-1142-7.
- Енциклопедія українознавства : Словникова частина : [в 11 т.] / Наукове товариство імені Шевченка ; гол. ред. проф., д-р Володимир Кубійович. — Париж — Нью-Йорк : Молоде життя, 1955—1995. — ISBN 5-7707-4049-3.
| Ця стаття є частиною серії статей про народ |
| Білоруси |
|---|
_with_Arms_(2020).svg) |
|
|
