Китайська література
Китайська література є однією з найдавніших класичних літератур світу, її історія налічує більше трьох тисяч років.[1] Появу китайської літератури пов'язують з розвитком писемності, зокрема з першими цзягувень, записами пророцтв на кістках тварин та черепахових панцирах, які датуються XVIII ст. д.н. е., винаходом паперу у II ст. д.н. е., розвитком каліграфії та ксилографії. Розвитку літератури сприяло також виникнення закладів освіти у VIII—V століттях д.н. е., в одній із таких традиційних шкіл викладав Конфуцій (551—479). У IX ст. стала поширеною практика дереворитництва, коли дерев'яні дощечки з вирізьбленими на них ієрогліфами стали використовуватися для друку значних за обсягом текстів, а у XII ст. було винайдено перший друкарський верстат з рухливими ієрогліфами.[2]
Існує два найбільш поширених способи викладення історії китайської літератури — за жанровим поділом та за хронологічними межами династій. Якщо прихильники першого з цих підходів зустрічаються з проблемою висвітлення історичних умов, за яких було написано жанровий твір, то дослідники, які обирають за взірець політичну історію династій, зустрічаються з суперечностями там, де мова йде про безперервність «культурної історії» — наприклад, культурний вплив династії Тан (618—907) стає особливо помітним не в рік заснування цієї династії, але у 650 році, та залишається відчутним ще у перші шістдесят років після заснування династії Сун (960—1279).[3]
Зародження китайської літератури
Перші письмові тексти, які визначили традицію китайської літератури, датуються часами династії Чжоу (1122/1045-770 роки д.н. е.), хоча цзягувень існували ще за часів династії Шан (1600 — 1027 роки д.н. е.). Протягом цього періоду було створено значний корпус філософських текстів, історичних творів та поетичних збірок, деякі з яких можуть датуватися ще ранішими періодами. Найвідомішими авторами були Конфуцій (кит. 孔子), Лао-Цзи (кит. 老子), Чжуан-цзи (кит. 庄子), Мен-цзи (кит. 孟子) та Мо-цзи (кит. 墨子). Книга «Мистецтво війни», написана Сунь Цзи як військова стратегія, є також визначним пам'ятником літератури.
Твори Конфуція справили значний вплив на розвиток китайської культури, протягом правління династії Хань (206 до н. е. — 220 н. е.) конфуціанство було проголошене державною релігією. Праці, які редагував Конфуцій, було зібрано протягом династії Сун (960—1279) у конфуціанський классичний канон «У-Цзін», до складу якого входила Книга Перемін (І-Цзін), Книга Пісень (Ши-Цзін), Книга записаних переказів (Шу-Цзін), Лі-Цзі та Чуньцю.
Протягом цього періоду отримав визнання поет Цюй Юань (кит. 屈原), який вважається одним із кращих ліричних поетів Стародавнього Китаю. Вірші Цюй Юаня було зібрано у книзі «Чуські строфи».
Династія Хань (206 д.н. е. — 220 н. е.)
Книга «Історичні записи» (Ши цзі, кит. 史记) Сима Цяня (кит. 司马迁) залишається не тільки важливою працею з китайської історії, але і пам'ятником літератури, який дотепер цитується в підручниках китайської мови.
Протягом правління династії Хань з'явилися нові поетичні форми в межах двох поетичних традицій. Якщо перша з них наслідувала стиль поета Цюй Юаня та привела до виникнення описово стилю «фу» (кит. 赋), то друга слідувала чітким правилам просодії «Книги пісень». Ханьські правителі наказували збирати старовинні народні пісні по віддалених провінціях імперії.
В цей період розвинувся також прозовий жанр, в багатьох з текстів висловлювалися думки з приводу управління державою та давалися поради імператору.
Період між правліннями династій Хань та Тан (220—618)
Наприкінці правління Східної династії Хань набула популярності пентасилабічна віршова форма (п'ять ієрогліфів у рядку). Такі державні діячі як Цао Цао та Цао Пі писали свої вірші у такому стилі, а останній винайшов форму гектасилабічного вірша.
Поетка Цай Вень-цзи (177 — 250) написала довгий вірш про те, як вона була в полоні у кочовників Хунну, використовуючи пентасилабічну форму, яку також можна було зустріти в народних піснях. Найбільш відомим був вірш про молоду жінку Хуа Мулань, яка пішла на війну з Хунну, зайнявши місце свого батька.
Династія Тан (618—907)
Танську династію розглядають як найвище досягнення китайської імперії. Завдяки соціальній стабільності та політичному устрою держави саме в цей період було створено багато праць, які збереглися до нашого часу.
Поезія
У 1703 році, за часів династії Цін (1644—1911), було видано імператорське зібрання творів 2.200 поетів епохи Тан (Лі Бо, Ду Фу, Ван Вей, Мин Хао-Жань, Бо Цзюй та ін.), до якого увійшло близько 48.000 віршів. Отримали розвиток як класичні літературні форми — поезія стародавньою китайською (ши), любовна лірика (ци), ритмічна та римована проза (фу), так і більш сучасні пента- та гептасилабічні поетичні форми, зокрема «люй-ши» (кит. 律诗, «правильні вірші» з вісьмома рядками, серед яких було чотири римовані парні рядки, та чотири неримовані непарні) та «цзюецзю» (кит. 绝句, вірші з чотирма рядками по сім ієрогліфів у рядку).[4]
Протягом цього періоду були створені трактати, присвячені живопису та каліграфії, зокрема «Таємниці живопису», створення яких приписується художнику та поету Ван Вею. Також існувала літературна течія, представники якої, Хань Юй (кит. 韩愈) та Лю Цзун-Юань (кит. 柳宗元), виступали за повернення до «стародавнього стилю» (кит. 古文 运动) ритмічної прози, притаманного поезії епохи Хань.
Проза
Протягом правління династії Тан існувало жанрове розмаїття прозових творів, які традиційно поділялись на чотири групи — любовні новели, історичні романи, героїчні та фантастичні історії. Найбільш відомими були автори чуаньци (传奇),[5] «історій про дивовижне».[6] В той час як події у цих історіях відбувалися у реально існуючих місцях, зокрема у столиці Чан'ань, головні дійові особи взаємодіяли з фантастичними істотами. Лі Гунцзо (кит. 李 公 佐) написав «Історію правителя Нанке» (南柯 太守 传), герой якої уві сні потрапляє в царство мурашок, тоді як у романі «Життєпис Жень» (кит. 任氏 传), написаному Шень Цзицзи (кит. 沉 既 济) у 781 році, розповідається історія молодого хлопця, який одружився з дівчиною, яка насправді була лисицею у людській подобі, про що він дізнався тільки після її смерті.
Даоський вчений Ду Гуантін (кит. 杜光庭, 850—933) написав історичний роман «Чужинець з кучерявою бородою» (кит. 虬髯客 传), в якому возвеличив засновника династії Суй імператора Суй Вень-ді (Ян Цзянь). Однією з найбільш популярних любовних новел була «Повість про красуню Лі» (кит. 李娃 传) Бо Сінцзяня (кит. 白行简, 770 — 816), де розповідається історія молодого вченого, який закохався у куртизанку, тоді як серед фантастичних історій цінувалася збірка «Розповіді про загадкове та незвичайне» (кит. 玄 怪 录), написана Ню Сен-чжу (кит. 牛僧孺, 780—848), «Розповіді з кімнати палацу» (кит. 宣 室 志) Чжан Ю (834 −882), «Зібрання нечуваного» (кит. 异 闻 集) Чжень Ханя (кит. 陈翰).
Династія Сун (c. 960—1279)
Незважаючи на те, що період правління династії Сун характеризувався неспокоєм та нестабільністю, під час нього стався розквіт китайського класичного мистецтва. Імператор Хуейцзун (кит. 宋徽宗) був живописцем, каліграфом та музикантом, водночас його талановитість не поширювалася на справи керування державою, тому правління Хуейцзуна поклало кінець історії Північної Сун. «Золоте століття» сунської поезії було позначене розвитком поетичного жанру «ци», що прийшов у класичну поезію з народних пісень, його особливість полягала в тому, що він припускав існування рядків без фіксованої кількості ієрогліфів.
Поезія династії Сун переважно наслідувала взірці попередньої епохи, зокрема Ван Юйчен (кит. 王禹偁, 954—1001) писав у стилі танського поета Бо Цзюйі (кит. 白居易, 772—846). Сентиментальний стиль танського поета Лі Шан’іня (кит. 李商隐, 813—858) знайшов своє відображення у віршах поета Ян І (кит. 杨 亿, 974—1020), представника школи Сикун (кит. 西昆), що отримала назву від антології «Віршів на споріднені теми з Західного Куньлунь» (кит. 西崑酬唱集).
Серед поетів цієї школи найбільш відомими були Янь Шу (991—1055), Янь Цзидао (1030—1106), Фань Чжун’янь (989—1055) та Чжан Сянь (990—1078). Поет Лю Юн (987—1053) створив жанр «маньци», або «повільних ци», значне місце в яких займали описи природи. Поети школи Чанлі (кит. 昌黎), які вважали себе послідовниками танського поета Хань Юя (кит. 韩愈, 768—824), критикували сикунську школу, надаючи перевагу класичним формам поезії. Найвідомішим серед них був Оуян Сю (кит. 欧阳修, 1007—1072).
Сунський поет Су Ши, або Су Дунпо (кит. 苏东坡, 1037—1101), який був ще й прозаїком, живописцем та каліграфом, отримав визнання ще за свого життя, він писав пісні «ци» (кит. 词), римовану прозу «фу» (кит. 赋), а також вірші старим та новим стилем «ши» (кит. 诗), найбільш відомим його твором є «Фу про подорож до червоної стіни» (кит. 前 赤壁赋). Одним із його учнів був представник цзянської поетичної школи Хуан Тінцзянь (кит. 黄庭坚, 1045—1105), відомий як майстер опису пейзажів природи.
У жанрі «ци» досіг успіхів не тільки Су Ши, але і поетка Лі Цінчжао (кит. 李清照, 1084—1151) та поет-воїн Сінь Ціцзі (кит. 辛弃疾, 1140—1207). У пізнішому зібранні творів у жанрі «ци» поетів династії Сун (кит. 宋词全) було вміщено близько 20.000 віршів, авторами яких були 1300 поетів та поеток цієї епохи.
Протягом правління династії Сун набув поширення феномен «біцзи» (кит. 笔记), збірок художньої прози з авторськими коментарями укладача. У «Нотатках пана Сун Цзин-Веня» (кит. 宋景文 公 笔记), написаних Сун Ци (кит. 宋祁, 998—1061), розміщено знайти анекдоти, щоденникові записи, повідомлення про подорожі, а також історії про привидів, жарти та загадки. В цей же період виникли перші версії майбутніх класичних творів — «Роману трьох держав» та «Подорожі на Захід», а також були створені театри, які стали попередниками сучасної китайської опери.
Династія Юань (1261—1368)
У часи династії Юань було створено більш ніж 600 театральних п'єс, з яких до наших часів збереглося майже 160. Деякі з цих творів досі залишаються популярними у Китаї, де їх можна побачити в репертуарах традиційних театрів.
Правління монгольської династії призвело до поєднання різних культурних елементів, протягом цього часу було створено багато епічних творів, головними героями яких інколи були люди монгольського або тібетського походження.
Династія Мін (1368—1644)
Період правління династії Мін став часом розквіту китайського класичного роману, протягом цього часу з'явилися такі твори як «Роман трьох держав», «Річкові заплави», «Квіти сливи в золотій вазі» та «Подорож на Захід».
- Події в «Романі трьох держав» відбуваються протягом історичного періоду Саньго, автор прикрасив виклад цих подій власними вигадками та драматичними елементами. В романі схвально описується правління династії Шу, тоді як імперія Вей замальовується як уособлення зла. Погляди, викладені в романі, визначили загальне сприйняття цієї епохи.
- «Річкові заплави» відсилають до реальних історичних подій епохи правління династії Сун. В цьому романі розповідається історія розбійників з табору Ляншаньбо провінції Шаньдун, які нападали на корумпованих чиновників.
- «Квіти сливи в золотій вазі» є відгалуженням сюжетної лінії «Річкових заплав», через еротичні сцени повну версію роману заборонено у Китайській Народній Республіці, де видається тільки цензурований варіант.
- «Подорож на Захід» — це фантастична історія про подорож буддистського ченця Сюаньцзана та його учнів, — «Короля Мавп» Сунь Укуна, напівлюдини-напівсвині Чжу Бацзе, ченця Ша Сена, — до Індії за священними сутрами. Наприкінці роману герої зустрічаються з Буддою та повертаються з сутрою до Китаю.
Розвивалися також і малі прозові жанри, у 1378 році була надрукована збірка «Нові оповідання біля запаленого світильника», написана автором «Нотаток про півонієвий ліхтар», письменником Цюй Ю (кит. 瞿佑, 1341—1427). Наприкінці правління династії були створені тексти, написані у розмовному жанрі, приміром «хуабень» (кит. 话 本) Фен Менлуна.
Переклади
Переклади латиною з китайської почали з'являтися у XVI столітті, перший переклад надіслав до Риму Мікелє Роджері, який разом з Маттео Річчі заснував єзуїтську місію в Китаї.[7] Вони обидва перекладали Конфуція, але ці тексти так залишися рукописами. Перше друковане видання трьох книг Чотирикнижжя Конфуція латиною з'явилося наприкінці XVII століття.
Примітки
- ↑ Van Pelt, T. Ancient Chinese civilization / Todd Van Pelt and Rupert Matthews; illustrations by Francesca D'Ottavi. — New York : Rosen Central, 2010. — 48 p. — P. 42. — ISBN 9781404280359.
- ↑ Van Pelt, T. Ancient Chinese civilization / Todd Van Pelt and Rupert Matthews; illustrations by Francesca D'Ottavi. — New York : Rosen Central, 2010. — 48 p. — P. 43. — ISBN 9781404280359.
- ↑ The Cambridge history of Chinese literature / edited by Kang-i Sun Chang and Stephen Owen. — Cambridge, UK ; New York : Cambridge University Press, 2010. — Vol. 1. — 711 p. — Р. xxviii. — ISBN 9780521855587.
- ↑ Эйдлин Л. З. Танская поэзия // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков. — М.: Сов. энцикл., 1962—1978. Т. 7.
- ↑ Сорокин В. Ф. Чуаньци // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков. — М.: Сов. энцикл., 1962—1978. Т. 8: Флобер — Яшпал. — 1975.
- ↑ Соколова И. И. Танская новелла // Краткая литературная энциклопедия / Гл. ред. А. А. Сурков. — М.: Сов. энцикл., 1962—1978. Т. 7.
- ↑ Дехто з єзуїтів вважав, що китайська мова існувала ще до часів Великого Потому та падіння Вавілонської вежі, зокрема єзуїт-енциклопедист Афанасій Кірхер (1602—1680) висловлював припущення, що китайські ієрогліфи було принесено з Єгипту біблійним Хамом та його синами.
