Білий вірш
Бíлий ві́рш — неримований вірш; в усьому іншому (розмір, ритм, чергування наголошених і ненаголошених закінчень тощо) мало чим відрізняється від римованих.
Вперше з'явився в Італії в 16 ст. Розвиток білого вірша пов'язаний з прагненням наблизити віршовану мову до розмовної. Найбільшого розвитку білий вірш досяг у драматургічних жанрах (В. Шекспір, Дж. Мільтон, Й.-В. Гете, О. Пушкін, І. Кочерга), за класичний взірець яких можуть правити твори Лесі Українки («У пущі», «В катакомбах», «Йоганна, жінка Хусова», «Лісова пісня», «Бояриня» та інші), де п'ятистопний ямб, позбавлений рими, набуває гнучкої та природної інтонації.
В ліриці, якщо мовиться про білий вірш, використовуються будь-які віршові розміри, як двостопні, так і тристопні:
- Біліли зорі, мов кульбаба,
- і місяць ріс, мов молочай;
- як поле ширшало під вітром,
- коні прийшли до водопою (...) (Патриція Килина).
Або:
- Не збагну. Чи наснилось, а може, насправді...
- Наче в трави пірнаю, наче в травах тону...
- А на поміч не кличу. Немов божевільний,
- Вигрібаю чогось на глибінь (В. Марочкін).
У ліричному вірші, на відміну від драматичних творів, білий вірш може поділятися на строфи. Такий поділ здійснюється завдяки чергуванню переважно окситонних та парокситонних, а також дактилічних і гіпердактилічних клаузул.
- Літературознавчий словник-довідник за редакцією Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва, В. І. Теремка. — К.: ВЦ «Академія», 2007
- Українська радянська енциклопедія : у 12 т. / гол. ред. М. П. Бажан ; редкол.: О. К. Антонов та ін. — 2-ге вид. — К. : Головна редакція УРЕ, 1974–1985.
