Антиполонізм
Антиполонізм (укр. полонофобія, полякожерство, пол. antypolonizm, polonofobia, polakożerstwo) — збірний термін, що зустрічається в працях дослідників багатьох країн і означає різновид ксенофобії, який виражається в упередженості, ненависті і ворожому ставленні до поляків, Польщі, польської культури, польської мови тощо. Зустрічається найчастіше в суміжних з Польщею країнах.
Історичним синонімом антиполонізму є «полякожерство» — термін, що використовувався в XIX столітті проти антипольської політики канцлера Пруссії Отто фон Бісмарка.
Термін «антиполонізм» був створений у Польщі на початку XX століття, вперше з'явившись у роботі польського історика Франтішека Буяка «La question Juive en Pologne»[1], як аналогія антисемітизму. Він був використаний прогресивними польськими мислителями в роки «Солідарності». Термін став знову активно використовуватися в польських націоналістичних колах у 1990-ті і врешті-решт став загальновживаним, використовувався у провідних польських газетах, таких як Gazeta Wyborcza. В останні роки полонофобія, або антіполонізм, була детально вивчена в наукових працях польськими, німецькими, американськими, російськими і навіть японськими[2] дослідниками.
На початку 90-х років ХХ ст. термін антиполонізм поширився в польських правих ЗМІ, як відповідь на звинувачення в антисемітизмі з боку єврейських кіл. Термін набув популярності під час суперечки про погром у Єдвабне[3].
Термін зустрічається в листі І. В. Сталіна Л. М. Кагановичу від 30 серпня 1931, де Сталін закликає не піддаватися антиполонізму і характеризує його як «всеміщанську пошесть»[4].
Сьогодні термін «антиполонізм» увійшов до широкого мовного обігу, широко використовується в пресі, він з'являється в офіційних документах польського Сейму[5] i Єпіскопату[6].
Науковці зауважують, що антиполонізм в Україні в різні періоди акцентувався більше або менше. Після другої світової війни — менше, почасти тому, що знімався мотив захисту православ'я від польського окатоличування, який був помітно сильнішим в XIX столітті. В той же час, із історії залишився дуже сильний антипольський елемент, тобто поляки залишилися поневолювачами, колонізаторами, іновірцями, які намагалися асимілювати українців, тільки Богдан Хмельницький їм цього не дав зробити[7].
Японський дослідник К. Мацузато вважає, що за часів Російської імперії «українська політика» влади в Правобережній Україні була залежною перемінною антиполонізму уряду[8], яка проявлялася в «протиставленні „ворогам“ (полякам) пригноблених ними народів». Ці народи — українці, білоруси, литовці — були для уряду виправданням для проведення і легитимації політики деполонізації, яка прийняла крайнє ліве, популістське забарвлення. К. Мацузато вводить термін «комісари антиполонізму»[2] — так він називає земських начальників, які займалися реформуванням земельних відносин у Правобережній Україні, після прийняття ряду антипольских законів, що були введені у дію як відповідь на Друге польске повстання 1863 р. Зокрема, цими законами право поляків на придбання землі було значно обмежене, в той час як «руським» покупцям при купівлі землі надавалися пільги[2].
Від часу польського повстання 1863 р. полонофобія стала реакційною державною лінією і першою ознакою «націоналізації» російської внутрішньої політики, дослідники вважають, що в той час полонофобія зумовила подальшу українофобію, через яку український культурний рух був розбитий і паралізований[9]. Науковці називають полонофобію того часу «двосічним мечем», адже спершу численні українці, наприклад, Пантелеймон Куліш, на певний час добровільно впрягалися в антипольську політику царського режиму[9].
7 липня 2009 року Прикордонна служба Польщі не пропустила на польську територію українців — учасників веломарафону «Європейськими стежками Степана Бандери», які намагались перетнути кордон через пункт пропуску «Шегині-Медика» (Львівська область). Перед тим проти в'їзду учасників веломарафону до Польщі виступили польські «кресові» організації, які звернулися до міністра внутрішніх справ та міністра закордонних справ Польщі з вимогою заборонити в'їзд учасників веломарафону через те, що він, за їхніми словами, «пропагує фашизм, антисемітизм і антіполонізм»[10].
1 лютого 2010 року депутат Сейму Богуслав Ковальскі надіслав[11] Прем'єр-міністру Польщі Дональду Туску запит щодо реакції уряду Польщі на наростання явища антіполонізму в Україні у вигляді вихваляння С.Бандери, ОУН і УПА. У запиті він зазначає, що «Застосування подвійних стандартів у артикулюванні історичних проблем по відношенню до німців і росіян з одного боку, і українців, з іншого, є причиною того, що вся наша політика недостовірна і від того несерйозна, а в результаті — неефективна». З огляду на вищезазначене він задає Туску питання — які кроки зробив або зробить найближчим часом польський уряд, щоб зупинити зростаючу хвилю антиполонізму в Україні[11].
Онук В'ячеслава Молотова громадський діяч В'ячеслав Ніконов вважає що антіполонізм був присутній в російських правлячих колах задовго до більшовиків, для цього він пропонує згадати розділи Польщі, польські повстання, придушення повстання Тадеуша Костюшка, вчинки Суворова в Польщі тощо[12].
Протягом двох століть Польща сприймалася в Російській державі як реальна загроза. У 1569 р., з підписанням Люблінської унії між Польщею і Великим князівством Литовським, якому тоді належали сучасні західні російські землі, утворилася Річ Посполита, яка стала однією з найбільших і найбагатших держав Європи[13].
Російські дослідники вважають, що засноване Свято народної єдності 4 листопада на честь звільнення в 1612 році Москви за допомогою козаків від поляків, яскраво поєднує виражені антикатоліцізм і антиполонізм[14]. Дослідники звертають увагу на історичну роль православ'я як засобу відмежування Росії від Заходу, що поклало основу концепції «Третього Риму» і яке закріплює актуальну донині традицію розуміння Смутного часу в першу чергу як війни з поляками-католиками[14].
Александр Качоровський стверджує, що в Росії вже виросло нове покоління людей, позбавлених радянських реакцій і вільних від антиполонізму[15]. Він вважає, що в Росії антиполонізм — явище, яке насаджується владою (втім, з убогими результатами), а в Польщі повселюдним є явище русофобії — страху перед «рускімі», укупі з переконаністю в їх чужості та цивілізаційною неповноцінністю по відношенню до поляків[15].
Деякі російські публіцисти вважають, що існує два джерела нового російського антиполонізму. Перший — активне небажання значної частини російської інтелігенції визнати історичну провину за Катинь, на чому наполягає польська сторона. Другий фактор, що впливає на зростання антипольських настроїв — це перенос на поляків незадоволення діями російської влади по відношенню до польських претензій щодо Катині, нібито, що російська влада, визнаючи Катинь, ніяк не намагалася «порадитися» з російським суспільством[16].
Втім, журналісти зауважують, що не зважаючи на русофобію — з одного боку і антіполонізм — з іншого, ці «фобії» дещо компенсує факт відвідування Польщі великою кількістю росіян[17].
Висвітлення полонофобії в Російській імперії в новітній історичній літературі зосереджується на найпомітніших маніфестаціях антипольської націоналістичної доктрини Росії, насамперед у третій чверті XIX ст., в який йдеться про непереборну чужість, цивілізаційний розлом, непримиренне духовне та релігійне протистояння російського і польського витоків[18]. Об'єктом вивчення стають, як правило, публіцистичні тексти М. М. Каткова, М. П. Погодіна, І. С. Аксакова, Ю. Ф. Самаріна та інших інтелектуалів та ідеологів «російської справи»[18]. В них укладена винахідлива і відверта аргументація постулату про історичну перевагу Росії над Польщею[18]. Але сучасні вчені вважають, що заснований на них підхід до розуміння полонофобії як дискурсивного процесу має свої недоліки, через те що в поглядах ідеологів полонофобії того часу присутнє «зріле» втілення масових суспільних емоцій.
Найяскравіше динаміка російської полонофобії заявила про себе у наступному парадоксі: незважаючи на те, що військово-стратегічна загроза, якої зазнала Російська імперія з боку повсталих поляків у 1831 р., була страшніша, ніж в 1863 р., втім вибух антипольських настроїв в різнорідних верствах російського суспільства виявилися помітно сильнішим саме через повстання 1863 р[18]. Дослідники вважають, що цей нібито парадокс став результатом стратегії полонофобії — маніпулюванням стереотипами Польщі та поляка в діяльності бюрократів і публіцистів, чиїм завданням було затвердження російськості імперської влади в зоні російсько-польського етнокультурного фронтиру[18].
Пропагандистська полонофобія, як вона культивувалася у Північно-Західному краї (тодішня офіційна царська назва Білорусі), була значною мірою похідною від пріоритетів символічної репрезентації і піднесення російської селянської маси як єдиного цілого. Винахідливо і витончено творці офіційного дискурсу намагалися приписати польській присутності властивості зовнішнього, поверхового, дробового, штучного, помилкового тощо, на противагу поняттям ґрунту, ядра і маси — атрибутам російськості[18].
Свій дискурсивно завершений вигляд полонофобія прийняла в шаленій кампанії проти семіотики «полонізму», зовнішніх знаків польського впливу в Північно-Західному краї, яку Віленська адміністрація повела з весни 1863 р.[18]. Образливе і принизливе для росіян нагадування про велику Польщу вбачалося у всьому — і в величних костьолах з їх розкішним оздобленням і службою, і в заповнених польською мовою ресторанних рахунках або аптечних ярличках на склянках з ліками, і в особливому поєднанні квітів у жіночому одязі, і в кінської упряжі[18]. Пошук і розшифровка слідів польського панування і переваги над росіянами приймали майже маніакальний оборот — увага самих високопоставлених адміністраторів притягалися до рутинних дрібниць побуту[18]. Прийоми такого нагнітання полонофобії розкриваються при аналізі за первинними джерелами послідовності адміністративних розпоряджень[18]. Як приклад можна навести появу циркуляра, який погрожував штрафами і стягненнями не тільки жінкам, а й тим "з осіб чоловічої статі, які будуть з'являтися публічно із знаками трауру в одязі (носіння жалоби на знак скорботи за загиблими повстанцям та іншим жертвам зіткнень з російськими військами було однією з форм політичного протесту і громадянської непокори в Царстві Польському і Західному краї)[18].
В Сполучених Штатах існує деякий рівень упередженості проти поляків. Дуже широко були поширені анекдоти про поляків. Це явище було особливо розповсюджене після Другої Світової Війни, коли німецькі біженці які опинились в Америці почали розповсюджувати нацистські стереотипи про поляків, створені ще геббельсівською пропагандою.[19][20] Антиполонізм в Америці почав стихати після обрання Кароль Войтила Папою Римським та після антикомуністичних повстань в Польщі.[21] Поступово американці перестали ставитись до поляків упереджено і сьогодні мають здебільшого позитивне відношення до польської нації.[22]
Тема єврейського антиполонізму зазвичай обговорюється публіцистами в контексті взаємних обвинувачень поляків та євреїв щодо завданої одним народом іншому шкоди в різні історичні часи[23]. Вперше антиполонізм з антисемітизмом пов'язав Едмунд Османчік в опублікованій у 1947 році книзі «Справи поляків» (пол. Sprawy Polaków)[24].
В жовтні 2010 року польський політолог Єжи Хащінський, коментуючи висловлювання політика з Литви, який звернувся до литовських поляків з такими словами: «Якщо ви не хочете інтегруватися — забирайтеся звідси в Польщу», зауважив, що «існує одна, головна причина конфлікту — націоналізм і литовський антиполонізм, який не тільки не зникає, але несподівано все більше поширюється і посилюється в той момент, коли Литва — член ЄС і НАТО — повинна відчувати себе безпечно».[25]
В листопаді 2010 року С.Шушкевич зазначив, що в Білорусі може бути присутній зовсім незначний побутовий антисемітизм і дуже малий побутовий антиполонізм[26]
Присвячений польському повстанню «напівісторичний» роман «Онучка панцирного боярина» російського письменника І. І. Лажечникова був неприязно зустрінутий сучасною письменникові «прогресивною» критикою і пізніше суворо засуджений радянською — за антиполонізм, великоруський шовінізм, консерватизм і т. д., тощо Проте, літературознавець Семен Опанасович Венгеров зауважив: «Простимо ж Лажечникову його „Онучку панцирного боярина“… адже у середині шістдесятих років, під впливом польського повстання, яке щойно закінчилося, майже у всьому російською суспільстві панувала вузька ненависть до поляків. Лажечников піддався їй…».
- ↑ La question juive en Pologne/Bujak, Franciszek, 1875–1953. Paris, Imprimerie Levé, 1919. Архів оригіналу за 4 березня 2016. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ а б в K.Мацузато (Университет Хоккайдо) Из комиссаров антиполонизма в просветителей деревни: мировые посредники на Правобережной Украине (1861–1917 гг.) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 25 травня 2013. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ por. Jerzy Robert Nowak. «100 kłamstw J.T. Grossa»
- ↑ Из неизданной переписки И. В. Сталина с членами Политбюро ЦК ВКП(б) (1931–1936). Архів оригіналу за 9 березня 2009. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ http://wiadomosci.wp.pl/kat,1342,wid,8114347,wiadomosc.html?ticaid=1b56&_ticrsn=3 [Архівовано 23 лютого 2014 у Wayback Machine.] Komisja Sejmowa będzie walczyć z antypolonizmem
- ↑ http://www.centrum-dialogu.oswiecim.pl/strona.php?lang=pl&archiwum=0&id=57 [Архівовано 3 грудня 2007 у Wayback Machine.] List Rady Episkopatu Polski do spraw Dialogu Religijnego potępiający antypolonizm
- ↑ Россия-Украина: как пишется история. Архів оригіналу за 26 квітня 2009. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ Кимитака Мацузато. Генерал-губернаторства в Российской империи. \\ Новая имперская история постсоветского пространства (сборник статей). Библиотека журнала «Ab Imperio». Издательство: New Imperial History, 2004. ISBN 5852470244
- ↑ а б Анна Вероніка Вендлянд. Русофільство: ще один український проект?. Архів оригіналу за 21 лютого 2010. Процитовано 7 березня 2011.
- ↑ Веломарафон «Европейскими тропами Бандеры» не пустили в Польшу [Архівовано 18 січня 2010 у Wayback Machine.] Цит. 08.03.2011
- ↑ а б Pos. B.Kowalski domaga się od rządu reakcji na gloryfikację S.Bandery i UPA. Архів оригіналу за 24 травня 2010. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ Эхо Москвы / Передачи / Интервью / Пятница, 10.03.2000: Вячеслав Никонов
- ↑ Российско-польские отношения в XIX — первой половине XX в. Архів оригіналу за 10 червня 2015. Процитовано 7 березня 2011.
- ↑ а б Александр Верховский. Религия и конструирование российской «национальной идеи» в начале нового века (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 4 вересня 2011. Процитовано 4 вересня 2011.
- ↑ а б Впустим Россию в Европу! («Tygodnik Powszechny», Польща). Архів оригіналу за 11 грудня 2015. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ Мы их не убивали!. Архів оригіналу за 18 вересня 2011. Процитовано 6 березня 2011.
- ↑ Дипломатия ассоциативных рядов
- ↑ а б в г д е ж и к л м Долбилов М.Д Полонофобия и политика русификации в Северо-Западном крае империи в 1860-е гг. // Образ врага / Под ред. Л. Гудкова. М.: О. Г. И., 2005. (Нация и культура: Новые исследова-ния: Россия/Russia). С. 127–174. Архів оригіналу за 24 травня 2005. Процитовано 8 березня 2011.
- ↑ Tomasz Szarota, Goebbels: 1982 (1939–1941): 16, 36-7, 274; 1978.
- ↑ Tomasz Szarota: Stereotyp Polski i Polaków w oczach Niemców podczas II wojny światowej; Bibliografia historii polskiej — 1981. Page 162.
- ↑ Yale Richmond, From Da to Yes: Understanding the East Europeans [Архівовано 11 січня 2012 у Wayback Machine.] Intercultural Press, 1995–343 pages. Page 65.
- ↑ Dominic Pulera, Sharing the Dream: White Males in Multicultural America [Архівовано 2 липня 2014 у Wayback Machine.] Published 2004 by Continuum International Publishing Group, 448 pages. ISBN 0-8264-1643-8. Page 99.
- ↑ Евгений Ростиков. ВРЕМЯ СОЖЖЕНИЯ КНИГ. Архів оригіналу за 22 січня 2001. Процитовано 22 січня 2001.
- ↑ Edmund Osmańczyk «Sprawy Polaków», Wydawnictwo Śląsk 1982
- ↑ Прощание с Литвой наших мечтаний («Польское радио для заграницы», Польша). Архів оригіналу за 28 січня 2011. Процитовано 7 березня 2011.
- ↑ Представьте, что Лукашенко досталось ядерное оружие. Интервью со Станиславом Станиславовичем Шушкевичем[недоступне посилання з червня 2019] Цит. 08 березня 2011
- Polnisch verboten! [Архівовано 14 травня 2011 у Wayback Machine.] (пол.)
- «Podstawianie Polski (zamiast Niemiec) w kampanii antypolonizmu» wykład prof. dr hab. Bogusława Wolniewicza. [Архівовано 1 лютого 2014 у Wayback Machine.] (пол.)
- «Śmiechu warte». [Архівовано 16 липня 2012 у Wayback Machine.] (пол.)
- «Przeciw >>polskim obozom<< śmierci». (пол.)
- «Inicjatywa Internet bez Antypolonizmu — Mały Sabotaż». [Архівовано 17 вересня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
- Antypolonizm.pl — Sejsmograf antypolonizmu. [Архівовано 30 вересня 2013 у Wayback Machine.] (пол.)
