Куліш Пантелеймон Олександрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
У Вікіпедії є статті про інших людей із прізвищем Куліш.
Пантелеймон Олександрович Куліш
Пантелеймон Куліш, близько 1869 р.
ПсевдонімБелебень; Т. Вешняк; Гладкий; Гладкий, помещик Черниговской губернии штаб-лекарь; Гладкий штаблікар; Гургурдядько: Данило-Юс; Денис Федоренко; Євгеній Горницький; К.; М.; Н. М.; П. К.; Іван Горза; Іродчук; Козак; Козак Белебень; Kulesz Pantaleon; Kules Petp; Кулега Нечипір; Ломус; Макаров; Макогон; Микола М.; Т. Необачний; Николай М.; Опанас Прач; Нанько Небреха; Петро Забоцень; Ратай Павло; Папько Казюка; Панько Олелькович, Ф. П. Хорчечко; Хуторянин
Народився26 липня (7 серпня) 1819[1][2][3]
с. Вороніж,
Чернігівська губернія,
Російська імперія
Помер2 (14) лютого 1897[4][5][3] (77 років)
х. Мотронівка,
Чернігівська губернія,
Російська імперія
Країна Російська імперія
Діяльністьписьменник, поет, фольклорист, етнограф, перекладач, критик, редактор, видавець
Сфера роботилітература[6][6][…], літературна критика[6][6][…], історія[6][6][…], публіцистика[6][6][…], етнографія[6][6][…] і мовознавство[6][6][…]
Мова творівукраїнська
Magnum opusЧорна рада (роман) і кулішівка
ЧленствоСербське вчене товариствоd і Сербська академія наук і мистецтв
РідQ63531485?
У шлюбі зГанна Барвінок[7]
Автограф
CMNS: Куліш Пантелеймон Олександрович у Вікісховищі
Q:  Висловлювання у Вікіцитатах
S:  Роботи у  Вікіджерелах
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Куліш Пантелеймон Олександрович

Пантелеймо́н Олекса́ндрович Кулі́ш (26 липня (7 серпня) 1819(18190807), Вороніж, Глухівський повіт, Чернігівська губернія — 2 (14) лютого 1897, хутір Мотронівка, нині село Оленівка, Ніжинського району Чернігівської області, Україна) — видатний діяч українського національного відродження, письменник, фольклорист, етнограф, мовознавець, перекладач, критик, редактор, видавець, філософ історії. Сприяв розвиткові української літературної мови, науки, філософії, історії. Був діяльним учасником Кирило-Мефодіївського товариства.

Автор «кулішівки» — першої фонетичної абетки української мови, яка лежить в основі сучасного українського правопису та мовлення.

Іван Франко називав Куліша «перворядною зіркою» в українському письменстві[8], «одним із корифеїв нашої літератури»[9]. Відомий найбільше як перекладач Біблії та як автор першого українського історичного роману «Чорна рада». Писав українською та російською мовами.

Член Сербської академії наук та мистецтв (від 1892).

Чоловік Ганни Барвінок (дружбою Куліша був Тарас Шевченко).

Життєпис

[ред. | ред. код]

Дитинство

[ред. | ред. код]
Родовий герб Кулішів Сліпворон

Народився в містечку Воронежі Глухівського повіту Чернігівської губернії (тепер — Шосткинський район Сумської області). Був дитиною від другого шлюбу дрібного маєткового дворянина[10] Олександра Андрійовича, який походив зі старшинського козацького роду Кулішів гербу Сліповрон[10], і доньки козацького сотника Івана Гладкого — Катерини:

Отъ дворянина жителя Воронѣжскаго Александра Андреева Сына Кулѣша и жени его Екатерини Иоанновой дочери родился сынъ Пантеліимонъ крещенъ сего іюля 27 го числа приходскимъ священникомъ Ілариономъ Безпалымъ, восприемникъ былъ ему отъ святаго Крещенія дворянинъ Евфимъ Симеоновъ сынъ Шкура

— Запис у метричній книзі Трьохсвятительської церкви

На хуторі під Воронежем хлопчик змалечку наслухався різних казок, переказів, легенд, особливо народних пісень, які наспівувала йому мати. Була в нього й «духовна мати» — сусідка по хуторах Уляна Терентіївна Мужиловська, що навернула його до книжної мудрості й наполягла на навчанні в Новгород-Сіверській гімназії. Про свої перші свідомі роки життя і навчання Панько Куліш розкаже в повістях «История Ульяны Терентьевны» (1852), «Феклуша» (1856) і «Яков Яковлевич» (1852). Здобувати освіту П. Кулішу було нелегко, навіть маючи неабиякий хист до літератури та малювання, бо і училище, і гімназія були зросійщеними, і він, як сам пізніше згадував, мав «доволі мороки, поки почав розмовляти так, як пишуть у книжках». Першим його літературним твором була оповідка «Циган», яку він витворив із почутої від матері народної казки.

Навчання

[ред. | ред. код]
Портрет Пантелеймона Куліша, бл. 1842 р.

Пантелеймон навчався спочатку в місцевого дяка Андрія, пізніше у школі при церкві Св. Миколая, а згодом у Новгород-Сіверському повітовому училищі та Новгород-Сіверській гімназії.

З кінця 1830-х років Куліш — слухач лекцій у Київському університеті. П. Куліш особисто познайомився і заприятелював з М. Максимовичем. Професор заохочував здібного студента до літератури, до збирання та дослідження фольклору. Мрія навчатися в університеті, що її плекав юнак із 1834 року, коли зробив першу невдалу спробу вступити до цього навчального закладу, обірвалася 1841 року. Куліш не мав документального свідоцтва про дворянське походження, хоча його батько й був із козацько-старшинського роду, а отже — й права навчатися в університеті. Кілька років слухання лекцій на словесному, а згодом на правничому факультеті виявилися визначальними для його подальшої долі.

Куліш написав у той час «малоросійські оповідання» російською мовою — «О том, от чего в местечке Воронеже высох Пешевцов став» і «О том, что случилось с козаком Бурдюгом на Зеленой неделе», а також повість із народних переказів «Огненный змей».

1840-ві

[ред. | ред. код]
Пантелеймон Куліш. Автопортрет, 1845 р.

Молодий письменник завдяки протекції інспектора шкіл Михайла Юзефовича дістав посаду викладача в Луцькому дворянському училищі. Тоді він пише російською мовою історичний роман «Михайло Чарнишенко», віршовану історичну хроніку «Україна» й оповідання-ідилію «Орися». Неодноразово (1843, 1844, 1856) перебував на тривалій гостині та творчому пленері в маєтку Міхала Грабовського[11]. Згодом працював у Києві, Рівному, а коли журнал «Современник» почав друкувати 1845 року перші розділи його славетного роману «Чорна рада», ректор Петербурзького університету П. Плетньов (він і редактор «Современника») запросив його до столиці Російської імперії на посаду старшого вчителя гімназії та лектора російської мови для чужоземних слухачів університету.

Через два роки Петербурзька Академія наук за рекомендацією відрядила Куліша в Західну Європу вивчати слов'янські мови, історію, культуру та мистецтво, куди він вирушив зі своєю вісімнадцятирічною дружиною Олександрою Білозерською, з якою побралися 22 січня 1847 р. Боярином на весіллі був співучий, дотепний, веселий друг Пантелеймона — Тарас Шевченко.

Арешт, ув'язнення й заслання

[ред. | ред. код]
Портрет П. Куліша, худ. Тарас Шевченко (1843–1847 рр.)

У Варшаві Куліша як члена Кирило-Мефодіївського товариства заарештували й повернули до Санкт-Петербурга, де його майже три місяці допитували у III відділі, але довести його приналежність до таємної антикріпацької організації не змогли. Жандармерія вирішила:

«Учителя 5-ї С.-Петербурзької гімназії 9-го класу Куліша, який хоча й не належав до цього товариства, але був у дружніх зв'язках із усіма його учасниками й самовиношував надзвичайні думки про вигадану важливість України, вмістивши навіть у надрукованих од нього творах багато двозначних місць, що могли вселяти в малоросів думки про право їх на окреме існування від імперії, — замкнути в Олексіївський равелін на чотири місяці й потім відіслати на службу в Вологду…»

Під час арешту Пантелеймона, через нервове знесилення, Олександра народжує мертву дитину. На жаль, більше дітей у пари не було. Після вигнання Куліша, дружина усіляко намагалась підтримувати його і навіть поїхала до Тули. Після «щирого каяття» Куліша, клопотань сановитих друзів дружини та її особистих благань покарання було замінено: його ув'язнили на два місяці в арештантське відділення військового шпиталю, а звідти відправили на заслання в Тулу. Під час заслання пара жила досить бідно і переважно на гонорари дружини. Бідували, але проведені в Тулі три роки й три місяці не пройшли марно. Куліш написав «Историю Бориса Годунова и Дмитрия Самозванца», історичний роман «Северяки», який згодом вийшов друком під назвою «Алексѣй Однорогъ», автобіографічний роман у віршах «Евгений Онегин нашего времени», роман «Петр Иванович Березин и его семейство, или Люди, решившиеся во что бы то ни стало быть счастливыми», вивчав європейські мови, осягав «механіку» романного мислення В. Скотта, Ч. Дікенса, захоплювався поезією Дж. Байрона і Ф-Р. Шатобріана, ідеями Ж.-Ж. Руссо.

Після довгих клопотань перед III відділом Куліш здобув посаду у канцелярії губернатора, а згодом почав редагувати неофіційну частину «Тульских губернских ведомостей».

Повернення до Петербургу

[ред. | ред. код]
Пантелеймон Куліш та Микола Костомаров, 1859 р.
Пантелеймон Куліш
Пантелеймон Куліш, 1860 р.
Пантелеймон Куліш, 1861 р.

Наближалося 25-річчя царювання Миколи І. Можливо, з ласки монарха, а особливо завдяки клопотанням вірної подруги Олександри Михайлівни, П. Плетньова та протекції земляка-сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повернувся до Санкт-Петербурга, де продовжив творити, хоча деякий час не мав права друкуватися. Під криптонімом «Николай М.» він публікує в Некрасовському «Современнике» російські повісті і двотомні «Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя».

Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора «Тараса Бульби» і «Мертвих душ» спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів «Записки о Южной Руси». З'явилися вони в Санкт-Петербурзі у 1856–1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. «„Записки о Южной Руси“ друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни», — так писав він в одному із листів до С. Аксакова. Про збірку Т. Г. Шевченко писав: «Цю книгу скоро напам'ять буду читати. Вона мені так чарівно, живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немов з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Пречудова і вельми благородна праця! Брильянт у сучасній історичній літературі.»

Збірка була написана «кулішівкою» — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку «Кобзаря» 1860 року, і для журналу «Основа». Творчо багатим і успішним був для Куліша 1857 рік. Вийшли у світ «Чорна рада», український буквар і читанка — «Граматка», «Народні оповідання» Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкрив власну друкарню. Надії на цензурні послаблення не виправдалися, хоча Куліш остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II, тому вирушив з дружиною до Москви, гостював у свого друга С. Т. Аксакова, відвіз дружину на хутір Мотронівку, щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри Європою. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядався до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплювався ними. Навпаки, переймався глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссовської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша.

Куліш не отримав дозволу на заснування у Санкт-Петербурзі українського журналу, тому створив альманах «Хата». Одночасно брат дружини Василь Білозерський клопотався про видання першого українського часопису «Основа». Куліш разом із дружиною, яка починала друкувати оповідання під псевдонімом Ганна Барвінок, зразу ж захопився підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбав про історичне виховання українського громадянства. Тому почав писати «Історичні оповідання» — своєрідні науково-популярні нариси із історії України — «Хмельнищина» і «Виговщина». З'явилися вони 1861 року в «Основі». Сторінки цього журналу заповнювали і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі Західною Європою, яку він здійснив разом із Миколою Костомаровим.

Водночас Куліш уклав свою першу поетичну збірку «Досвиткы. Думи і поеми», що вийшла у Петербурзі 1862 року — перед появою 1863 року ганебного валуєвського циркуляра, яким самодержавство обмежило друкування українською мовою. Слава про Куліша долетіла до Галичини, де львівські журнали «Вечерниці» і «Мета» публікували його прозу, поезію, статті…

«Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років»,

— писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі «Правда».

У другій половині 1860-х та 1870-х

[ред. | ред. код]
Пантелеймон Куліш з дружиною Олександрою, 1877 р.

Через нестачу коштів та відсутність роботи у зв'язку із закриттям «Основи», Куліш у 1864-му році переїздить у Варшаву, де працює урядовцем[12].

Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робив численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто бував).

Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирав матеріали для обґрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864–1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Санкт-Петербурзі на посаді редактора «Журнала Министерства путей сообщения», він готував тритомне дослідження «История воссоединения Руси», в якому прагнув документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму в Україні.

Роки спливали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи «Истории воссоединения Руси», яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням (гостро працю осудили, зокрема, Леонід Глібов, Борис Грінченко). Сам Куліш поступово розчарувався в державній службі і своїх «москвофільських» орієнтаціях, особливо — після появи Емського указу[джерело?].

Останні роки життя

[ред. | ред. код]
Похорон Пантелеймона Куліша

Куліш оселився на хуторі Мотронівка поблизу Борзни Чернігівської губернії, який перейменував на честь дружини Ганнина Пустинь. Тут господарював, творив, зокрема, укладав зі своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку «Хуторская философия и удаленная от света поэзия», яку після появи друком 1879 року цензура заборонила і вилучила з продажу. Це не зупинило вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою «Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року» в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема «Магомет і Хадиза», 1883, драма у віршах «Байда, князь Вишневецький», 1884).

Куліш багато перекладав, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, Шиллера, Гейне. Видав у Женеві третю збірку поезій «Дзвін» (1893). Готував до видання у Відні повний перший український переклад Біблії; завершував історіографічну працю у трьох томах «Отпадение Малороссии от Польши», листувався з багатьма кореспондентами, переймався розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбав про видання прогресивних журналів і газет. На жаль, лише небагато з його перекладів Шекспіра були опубліковані за життя. Американсько-український філолог Андрій Даниленко вважає безцінним вплив Куліша на формування як модерної української культури того часу, так і на формування української літературної мови[13].

Пантелеймон Куліш пішов з життя 14 лютого 1897 року на своєму хуторі Мотронівка.

Приватне життя

[ред. | ред. код]
Докладніше: Романи Куліша

Хоча все життя Пантелеймон Куліш був одружений із Олександрою Білозерською (Ганна Барвінок), але мав чимало романів на стороні.

Тільки у 1860 році мав два романи — із дружиною Леоніда Глібова Параскою Глібовою (у Чернігові) й Ганною Рентель (у Полтаві).[14][15]

Кулішівка

[ред. | ред. код]
Докладніше: Кулішівка
Кулішівка

Наприкінці 1850-х років Куліш уклав першу фонетичну абетку української мови, в якій не було церковнослов'янських літер ѣ та ы, з'явилася літера g (на позначення ґ). Загалом саме правопис Куліша лежить в основі сучасної української абетки, хоча для цього первинна кулішівка пережила значну трансформацію.

З 1876 року кулішівку було заборонено в Російській імперії[16], натомість у 1890-х роках її у видозміненому вигляді було впроваджено у школах Галичини (на зміну етимологічному правопису), що дало поштовх до розвитку цього правопису.

Літературна творчість

[ред. | ред. код]
Докладніше: Літературна спадщина Пантелеймона Куліша

Власні твори

[ред. | ред. код]

Чорна рада (роман)

[ред. | ред. код]
Докладніше: Чорна рада (роман)

Чорна рада (1857). За словами Івана Франка, «Чорна рада» — «найліпша історична повість в нашій літературі». Історична основа роману — події, що відбулися після Переяславської угоди 1654 року — боротьба за гетьманування після смерті Богдана Хмельницького.

Цікавий факт, що існує два оригінальних примірники роману на українській та російській мовах. За змістом вони мають суттєві відмінності у сценах та деталях. Перша версія романів була готова у 1846 році. Спочатку автор написав російський варіант, а згодом зробив ніби український переклад, а насправді інший твір. Через арешт і заборону видавничої діяльності романи так і не були опубліковані. Оригінал українського рукопису, перед засланням, автор передав своєму доброму товаришеві Осипу Бодянському. Достеменно відомо, що цей примірник значно відрізняється від відомого опублікованого.[17]

У 1856 році для погодження з цензурою Куліш спершу подав український примірник. Оскільки цензором виявився російський романіст Іван Лажечніков, то Пантелеймон йому запропонував ознайомитись з російським «аналогом» «Чорної ради». Саме останній варіант зазнав численних цензурних правок. Позаяк упливові урядовці поручилися за Пантелеймона, то українську версію дозволили надрукувати в обхід цензурі.

До російського варіанту «Чорної ради» автор написав післямову. У цій статті Куліш заявляє, що українська мова має право на особисту літературу. Також, на відміну від українського аналога, російський має епіграфи до кожного розділу.

Хуторна поезія

[ред. | ред. код]

Перекладацтво

[ред. | ред. код]
Шекспирови твори. Том другий. Переклад Пантелеймона Куліша

Переклав Біблію, майже всього Шекспіра, Ґете, Дж. Байрона (зокрема, поеми «Чайльд-Гарольдова мандрівка», «Дон-Жуан»), балади А. Міцкевича «Русалка», «Химери», «Чумацькі діти» (опубліковано в журналі «Основа» 1861 р.). Наприкінці свого життя П. Куліш підготував до друку поетичну збірку «Позичена кобза: Переспіви чужоземних співів», котра вийшла в Женеві 1897 р., вже по смерті поета. Увійшли в неї переспіви творів визначних англійських та німецьких поетів XIX ст.: Байрона, Ґете, Шіллера, Гайне. Чимало переклав з російської (твори Пушкіна, Фета, Нікітіна, Кольцова, Некрасова).

Куліш систематично працював у царині перекладу, був твердо переконаний, що найвидатніші світочі європейського письменства мають стати здобутком письменства українського. Не знижуватись до популярного переказу для простолюду, а навпаки, дорівнятись вершин творчої думки — такою уявлялися перспектива і завдання українського перекладу романтикові Кулішеві.

Вважаючи мовну реформу І. Котляревського невдалою, П. Куліш марив про «староруську» мову як літературну[18]. Осмислюючи Кулішів перекладацький стиль, М. Зеров звернув увагу на його «теорію староруського відродження», згідно з якою староруська (староукраїнська) літературна має синтезувати здобутки старої книжної мови і виражальні ресурси мови народнопоетичної. Тому в лексиці Кулішевих перекладів відсутні бурлескні фразеологізми, натомість значне місце посідають старослов'янізми, які надають їм урочистого, піднесеного, хоча нерідко й важкуватого для сприйняття характеру. «Далеко менше шкодить цей словник перекладам з Ґете та Байрона»[19], — зазначив М. Зеров.

Від англійських, німецьких, італійських поетів П. Куліш переніс на український ґрунт октаву, Спенсерову 9-віршову строфу та інші зразки канонічної строфіки.

Переклад Біблії

[ред. | ред. код]
Титульна сторінка Біблії в перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя, 1903

Куліш здійснив перший повний переклад Біблії українською мовою. Свою працю він розпочав у 1860. До нього приєднався Іван Нечуй-Левицький. 1869 року вони залучили до перекладу Івана Пулюя, відомого вченого-фізика, що мав глибокі знання з богослов'я. У 1881 Наукове товариство імені Шевченка опублікувало у Львові Новий Заповіт у їхньому перекладі.

Праця над Старим Заповітом тривала. Загадкова листопадова пожежа 1885 р. на Кулішевому хуторі Мотронівка (Ганнина Пустинь) стала трагічною сторінкою в історії української Біблії, під час пожежі згорів рукопис перекладу Старого Заповіту. Перекладачі знову почали працювати над його перекладом від самого початку. По смерті Куліша переклад завершив Іван Пулюй.

Незадовго до смерті, Куліш опублікував дитячу Біблію у спрощеному варіанті.

1903 року Британське та Іноземне Біблійне Товариство видало першу повну українську Біблію («Святе письмо Старого і Нового Завіту») у перекладі П. Куліша, І. Нечуя-Левицького та І. Пулюя. Цю Біблію перевидавали у 1912 (Відень), 1921 і 1930 (Берлін), 1947 (Нью-Йорк, Лондон) роках. На теренах України Кулішевий переклад вперше був виданий лише у 2000 (Київ).

Перелік творів

[ред. | ред. код]
Докладніше: Бібліографія Пантелеймона Куліша

Художні твори

[ред. | ред. код]

Проза

[ред. | ред. код]
  • Малороссийские рассказы (1840)
  • Огненный змей (1841)
  • Михайло Чарнышенко (1843).
  • «История Ульяны Терентьевны» (1852).
  • «Яков Яковлевич» (1853).
  • «Алескѣй Однорогъ» (1853).
  • «Искатели счастья» (1850-ті).
    • (укр. переклад 1930 року) П. Куліш. Шукачі щастя. — Переклад з рос. мови Ів. Мироня. Вступ. стаття Є. Кирилюка. — Київ, «Рух», 1930. — 212 с.
  • «Феклуша» (1856).
  • Чорна рада (1857).
  • Майоръ (1859).

Окремі оповідання

[ред. | ред. код]
  • гумористичні оповідання: Циган (1841), Пан Мурло, Сіра кобыла (1860), Малоросійські анекдоти
  • оповідання на тему нещасливого кохання: Гордовита пара (1862), Дівоче серце (1862)
  • історичні оповідання: Повість про Український народ (рос.) (1846), Мартин Гак (1863), Брати (1864-), «Сичови гости Чупрына и Чортоусъ» (1862)
  • романтично-ідилічні оповідання: «Орися» (1861), Бабуся с того світу (1861), Очаківська біда (1861), Півпівника (1861)

Драматургія

[ред. | ред. код]

Поезія

[ред. | ред. код]

Наукові праці

[ред. | ред. код]
  • Опыт биографии Николая Васильевича Гоголя (рос.) (1854)
  • Исторія возсоединенія Руси (рос.) (1874)
  • Отпаданіе Малороссіи от Польши (рос.) (1888)

Публіцистичні твори

[ред. | ред. код]
  • Листи з хутора (1861)
  • Хуторская философия и удаленная от света поэзия (рос.) (1879)
  • Крашанка русинам и полякам на Великдень 1882 року (1882)

Редакція, упорядкування

[ред. | ред. код]

Імена та псевдоніми, якими підписані твори

[ред. | ред. код]

Використовував підпис «Панько Куліш».[20][21][22][23][24][25]

Псевдонім «Ратай Павло» використовував для публікацій у журналі «Правда»[26].

Оцінки творчості

[ред. | ред. код]
Пантелеймон Куліш був неймовірно складний і незручний для однобічного, однозначного трактування, попри те, що він закладав підвалини сучасного українства. Його діяння сучасники не раз не сприймали, його твори випереджали час. Його перекладацька праця, художня творчість, історичні писання – це були цеглини, які лягали в основу, підмурівок того будинку, який ми називаємо Україною. Якби тих цеглин не було, то я не скажу і ніхто не скаже, ким ми були б, але ми точно були б інакші...
[27]. — доктор філологічних наук Олесь Федорук, 2023.

Кінематограф

[ред. | ред. код]

За його романом «Чорна рада» на Київській кіностудії ім. О. П. Довженка Микола Засєєв-Руденко створив однойменний 9-серійний телесеріал (2000).

Кінообраз самого письменника Пантелеймона Куліша створив 2005 кінорежисер Станіслав Клименко у стрічці «Братство», 2005. Роль Куліша виконав актор В'ячеслав Довженко).

Музичні інтерпретації

[ред. | ред. код]

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]
  • Національний банк України випустив презентаційну банкноту із зображенням Панетелеймона Куліша; але згодом голова НБУ заперечила його появу на банкноті номіналом 1000 гривень[28].
  • У 1998 році встановлена меморіальна дошка Пантелеймону Кулішу та Івану Пулюю на будинку у 8-му районі Відня (Skodagasse 3, 1080 Wien), де у 1870-му році науковці працювали над першим перекладом Біблії українською мовою.
  • Меморіальна дошка на будинку у Відні, де мешкав Пантелеймон Куліш.
  • У 2018 році в Києві на вулиці Великій Житомирській перед будинком № 19Б, біля Скверу київських інтелігентів, встановили пам'ятник Пантелеймону Кулішу.
  • У липні 2019 року Національний банк України у серії «Видатні особистості України» випустив ювілейну монету «Пантелеймон Куліш (1819—1897)» номіналом 2 гривні.
  • У серпні 2019 року Укрпошта випустила марку «Пантелеймон Куліш (1819—1897)». Дата випуску — 02.08.2019. Тираж — 130 000 прим. Номінальна вартість — 9X8,00 грн. Номер за каталогом Укрпошти — 1772.
  • 8 серпня 2022 року у рамках відзначення 200-річчя з дня народження Пантелеймона Куліша у селищі Вороніж Сумської області відкрито пам'ятник, який відтворює образ юного Куліша з книгою в руках.[29]

Музей

[ред. | ред. код]
Пам'ятник Кулішеві на хуторі Мотронівка

У топоніміці

[ред. | ред. код]

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ Большая российская энциклопедия — Москва: Большая российская энциклопедия, 2004.
  2. ↑ Store norske leksikon — 1978. — ISSN 2464-1480
  3. ↑ а б Большая российская энциклопедия — Москва: Большая российская энциклопедия, 2004.
  4. ↑ www.sanu.ac.rs
  5. ↑ https://books.google.fr/books?id=-h6r57lDC4QC&pg=PA295 — С. 295.
  6. ↑ а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф Чеська національна авторитетна база даних
  7. ↑ Кулиш, Александра Михайловна // Энциклопедический словарь — СПб: Брокгауз — Ефрон, 1895. — Т. XVIа. — С. 958.
  8. ↑ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 32. — К., 1981. — С. 169.
  9. ↑ Франко І. Зібрання творів: У 50 т. — Т. 33. — К., 1981. — С. 293.
  10. ↑ а б ДО РОДОВОДУ КУЛІША
  11. ↑ Володимир Панченко. Пантелеймон Куліш в «Абботсфорді» // День — 2002. — 14 груд.
  12. ↑ Осип Маковей. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. — Львів, 1900. — с. 115—116.
  13. ↑ Danylenko Andrii. From the Bible to Shakespeare: Pantelejmon Kuliš (1819—1897) and the Formation of Literary Ukrainian. Boston: Academic Studies Press, 2016
  14. ↑ РОМАНИ КУЛІША — Розділ IV ПАРАСКА ГЛІБОВА, Літературне місто
  15. ↑ Микола Левченко. До листування П. О. Куліша з П. Ф. Глібовою//Записки Іст. філ. відділу ВУАН. — 1927. — Кн. X. — С. 293—298.
  16. ↑ Ігор Чорновол. Латинка в українському правописі: ретроспектива і perspektyva [Архівовано 21 березня 2018 у Wayback Machine.]. «Незалежний культурологічний часопис „Ї“». 2001. 23.
  17. ↑ Пантелеймон Куліш Біографія | 🏛 Онлайн бібліотека lib.com.ua. lib.com.ua. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 4 грудня 2020.
  18. ↑ Вже наприкінці 1960-х років подібні погляди на взаємини давньої і сучасної літературних мов (що й позначилося, очевидно, на мові його перекладів) висловив Ігор Костецький: «Українська літературна мова, позасумнівна річ, була б принципово відмінна від тієї, якою вона є сьогодні, якби в її основу лягла сковородинська модель» (Костецький І. Стефан Ґеорґе. Особистість, доба, спадщина // Тобі належить цілий світ: Вибрані твори. — Київ: Критика, 2005. — С. 460)
  19. ↑ Зеров М. Поетична діяльність Куліша // Зеров М. Твори: В 2 т. — Т. 2. — Київ: Дніпро, 1990.-С. 284
  20. ↑ Маковей Осип. Панько Олелькович Куліш. Огляд його діяльності. Львів: НТШ, 1900. 175 стор.
  21. ↑ Байрон Гордон, Чайльд Гарольдова мандрівка [Архівовано 15 листопада 2021 у Wayback Machine.] // Переклав з англійської: Панько Куліш. Львів, 1905
  22. ↑ Панько Куліш. (До 150-річчя з дня народження) // Радянське літературознавство. 1969. № 8. стор. 26—41.
  23. ↑ Чугуєнко Михайло. «Панько Куліш та Дмитро Донцов» // Збірник Харківського історико-філологічного товариства. Харків: Око, 1995. Т. 5
  24. ↑ Грегуль Галина. [Панько Куліш: образ коханця, або фаустівські романи Куліша (за твором В.Петрова «Романи Куліша») // Слово і час. 2004. № 6. стор. 25-33]
  25. ↑ Розмова «Панько Куліш та інші (не)впорядковані класики» [Архівовано 22 квітня 2016 у Wayback Machine.] — Критика, 22 квітня 2016
  26. ↑ Кирилюк, Є. Бібліографія праць П. О. Куліша та писань про нього.
  27. ↑ [Олесь Федорук. «Для мене, як і для всіх людей цивільних професій, це небуденна історія, що знаменує поділ усього життя на „до“ і „після“. 24-го почалася російська агресія». Укрінформ, 2023 https://www.ukrinform.ua/rubric-ato/3675405-oles-fedoruk-vijskovosluzbovec-zsu-doktor-filologicnih-nauk.html]
  28. ↑ НБУ допускає введення купюри 1000 гривень.
  29. ↑ На Сумщині відкрили пам’ятник Пантелеймону Кулішу. www.ukrinform.ua (укр.). Процитовано 7 серпня 2022.

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Статті в енциклопедіях

[ред. | ред. код]

Бібліографії

[ред. | ред. код]

Наукові праці та статті

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
S:
 Твори цього автора перебувають у суспільному надбанні. Ви можете допомогти проєкту, додавши їх у Вікіджерела.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Куліш_Пантелеймон_Олександрович&oldid=43790604