Наньшин-рон
Наншін-рон (яп. 南進論, Гепберн: Nanshin-ron, "Південна доктрина експансії" або "Південна дорога") була політичною доктриною в Японській імперії, яка стверджувала, що південно-східна Азія та острови розташовані в Тихому океані були сферою інтересів Японської імперії, та що їхня потенційна цінність для Японської імперії для її економічної та територіальної експансії була більшими, ніж деінде.
Протилежною політичною доктриною була Хокушин-рон (яп. 北進論, Гепберн: Hokushin-ron, "Доктрина експансії на північ"), яка в основному мала підтримку в імператорській армії Японської імперії, в цій доктрині стверджувалось першочергова цінність для Японської імперії, отримання контролю (окупації) Маньчжурії та Сибіру. Після військових невдач японської армії під час "Бої на Халхин-Голі" на території Монголії, та початку другої японо-китайської війни, яка прикувала мільйони японських військ у війні на території Республіки Китай, а також негативного ставлення великих держав Заходу до японських експансіоністських тенденцій, доктрина "Південної експансії" стала переважаючою в Японській імперії. Її головною метою було постачання природних ресурсів з європейських колоній в південно-східної Азії до Японської імперії, а також ліквідація шляхів постачання до Республіки Китай та нейтралізація військової присутності європейців у Тихому океані. Імператорська армія Японської імперії віддавала перевагу «удару проти годинникової стрілки», тоді як Військово-Морські сили Японської імперії — «удару за годинниковою стрілкою».[1]
У японській історіографії термін "Наншін-рон" використовується для опису японських писань про важливість для Японської імперії регіону південних морів у Тихому океані.[2] Інтерес Японської імперії до південно-східної Азії можна спостерігати в працях періоду Едо (17-19 ст.).[3]
Протягом останніх років періоду Едо лідери тогочасної Японської імперії які запровадили реформу "Реставрації Мейдзі" визначили, що Японська імперія повинна продовжувати курс імперіалізму, наслідуючи великі європейські нації, щоб досягти рівності в статусі з великими державами й імперіями Заходу, оскільки європейські держави висувають претензії на території, що стають дедалі ближчими до Японської імперії.
Після того як в Японії відбулась "реставрації Мейдзі" в 1868 року політика доктрини "Наншін-рон" стала просунутою з південними регіонами як центром торгівлі та еміграції.[3] Протягом раннього періоду Мейдзі Японська імперія отримувала економічну вигоду від японських емігрантів з південно-східної Азії, серед яких були японські повії (Караюкі-сан)[4], які працювали в публічних будинках у Британській Малаї, [5] Сінгапурі, [6] на Філіппінах, [7] в Нідерландській Ост-Індіяї та Французькому Індокитаї.[8] У 1880-х і 1890-х роках група японських ідеологів висунула політику доктрини "Наньсін-рон" як національну політику Японської імперії.[9] Твори того часу часто представляли території Мікронезія та південно-східної Азії як незаселені території або заселені нецивілізованими людьми, які були придатні для японської колонізації та асиміляції.[10] На початкових етапах доктрина "Наншін-рон" зосереджувався в основному на південно-східній Азії, і до кінця 1920-х років вона була зосереджена на поступовому та мирному просуванні Японської імперії в цьому в регіоні, щоб вирішити те, що японці бачили як подвійну проблему недорозвиненості та західного колоніалізму.[11] Протягом першого десятиліття 20-го століття приватні японські компанії стали активними в торгівлі в південно-східній Азії. Громади японських купців-емігрантів виникли в багатьох районах і продавали різні товари місцевим клієнтам, а японський імпорт каучуку та конопель збільшився. [4] Великомасштабні японські інвестиції відбувалися, зокрема, у плантації каучуку, копри та коноплі в Малайї та на Мінданао на півдні Філіппін. Міністерство закордонних справ Японської імперії відкрило консульства в Манілі (1888), Сінгапурі (1889), Батавії (1909).
Зі зростанням індустріалізації Японської імперії до її очільників прийшло усвідомлення того, що Японська імперія стала залежною від постачання багатьох природних ресурсів в першу чергу різних сировинних матеріалів із заморських територій які були поза прямого контролю Японської імперії, а отже Японська імперія була вразливою до їх перебоїв. Потреба Японської імперії сприяти торгівлі, розвитку та захисті морських шляхів та офіційному заохоченню еміграції з метою полегшення проблем пов'язаних з перенаселенням Японської імперії, виникли одночасно зі зміцненням імператорського флоту Японської імперії, який дав Японській імперії військову силу для захисту своїх заморських інтересів, якщо їх дипломатія зазнає невдачі.
Уряд Японської імперії почав проводити політику закордонної міграції свого населення ще на наприкінці 19 століття через обмеження природних ресурсів в Японській імперії та зростання її населення. У 1875 році Японська імперія оголосила про свій контроль над островами Оґасавари. [9] Офіційну анексію та включення островів Оґасавара і Тайваню до Японської імперії можна розглядати як перші кроки в реалізації доктрини "Наншін-рон" «південної доктрини експансії» в конкретних термінах.
Однак перша світова війна мала глибокий вплив на доктрину "Наншін-рон" «Південної експансії», оскільки Японська імперія окупувала величезні території в Тихому океані, які були під контролем Німецької імперії, це були каролінські острови, Маріанські острови, Маршаллові острови та Палау. У 1919 році ця група островів офіційно стали мандатом Ліги Націй Японської імперії та перейшли під управління імператорського флоту Японської імперії. Основна увага "Наншін-рон" «доктрини Південної експансії» розширилася й охопила групи островів (мандат на Південні моря), економічний і військовий розвиток яких став розглядатися як важливий для безпеки Японської імперії.
Націоналістичні дослідники та письменники періоду правління японського імператора Мейдзі вказували на відносини Японської імперії з Тихоокеанським регіоном, починаючи з торговельних подорожей "Сюінсеннів" в XVII столітті, японської імміграції та поселення в "Ніхонмачі" в період до початку політики національної ізоляції яка була запроваджена Сьоґунатом Едо. Деякі дослідники намагалися знайти археологічні чи антропологічні докази расового зв’язку між японцями південного Кюсю (Кумасо) та народами тихоокеанських островів.
Доктрина "Наншін-рон" з'явився в японському політичному дискурсі приблизно в середині 1880-х років.[12] Наприкінці 19 століття політика була зосереджена на цінському Китаї[13] з наголосом на забезпеченні контролю над всією Кореєю та розширенні японських інтересів у Фуцзяні. Втручання Російської імперії в Маньчжурію на зламі століть призвело до того, що політика "Наншін-рон" була затьмарена політикою "Хокушин-роном" («доктриною експансії на північ»). У результаті російсько-японської війни (1904–05) Японська імперія отримала територію в Ляодунському півострові.[14] Після війни експансіоністські аспекти доктрини "Наншін-рон" набули більшого розвитку, і ця політика була включена до стратегії національної оборони Японської імперії в 1907 році. [15]
У 1920-х і 1930-х роках доктрина "Наншін-рон" поступово була офіційно оформлена, в основному завдяки зусиллям «Південної ударної групи» Імператорського флоту Японської імперії, яка була стратегічним мозковим центром, що базується в Імперському університеті Тайхоку на острові Тайвані. Багато професорів в цьому університеті були або діючими, або колишніми офіцерами ВМС Японської імперії, які мали безпосередній досвід роботи на відповідних територіях. Університет опублікував численні звіти про переваги інвестицій та поселення на територіях під контролем ВМС Японської імперії.
У ВМС Японської імперії була фракція проти Договору (хан-джояку ха) яка виступала проти Вашингтонського договору, на відміну від іншої фракції "Фракції Договору". Перша фракція створила «Комітет з вивчення політики щодо Південних морів» (Tai Nan'yō Hōsaku Kenkyū-kai) для вивчення стратегій військової та економічної експансії та співпрацював з Міністерством у справах колоній Японської імперії (Takumu-sho), щоб підкреслити військову роль острова Тайвань та Мікронезії як передових баз для подальшої експансії Японської імперії на південь.
У 1920 році Міністерство закордонних справ Японської імперії скликало "Nan-yo Boeki Kaigi" (Торгову конференцію південних морів) для сприяння торгівлі в південних морях і опублікувало в 1928 році "Boeki, Kigyo oyobi imin yori mitaru Nan'yo" «Південні моря з огляду на торгівлю та еміграцію». Вперше з'явився такий термін як "Nan-yo kokusaku" (Національна політика щодо Південних морів).
Уряд Японської імперії спонсорував кілька компаній, у тому числі "Компанія колонізації південних морів", "Компанія розвитку південних морів" і "Товариство південних морів" із сумішшю приватних і державних фондів для розвитку видобутку фосфатів, цукрової тростини та кокосової промисловості на цих островах, а також для підтримки емігрантів. Японські товариства були засновані в Рабаулі, Нова Каледонія, Фіджі та Нових Гебридах у 1932 році та на Тонга в 1935 році.
Успіх військово-морського флоту Японської імперії в економічному розвитку острова Тайвань та мандату південних морів завдяки союзам серед японських військових офіцерів, бюрократів, капіталістів, правих і лівих інтелектуалів різко контрастував із невдачами імператорської армії Японської імперії на материковій частині Китаю.
Укладення Вашингтонського морського договору в 1922 році обмежив чисельність імператорського флоту Японської імперії, а також передбачив, що нові військові бази та укріплення не можуть бути створені на заморських територіях чи колоніях. Однак у 1920-х роках Японська імперія вже почала таємне будівництво укріплень на Палау, Тініані та Сайпані.
Щоб уникнути контролю з боку західних великих держав й імперій, їх замаскували під місця для сушіння рибальських сіток або кокосових, рисових чи цукрових ферм, також "Компанія розвитку південних морів" у співпраці з ВМС Японської імперії припустила до цього будівництва.
Будівництво цих укріплень збільшилося ще більше після того як був укладений ще більш обмежувальний Лондонський військово-морський договір 1930 року, а зростання значення військової авіації змусило Японську імперію вважати Мікронезію стратегічно важливою як ланцюг «непотоплюваних авіаносців», що захищає Японську імперію, і як базу для операцій в південно-західній частині Тихого океану.
Військово-морський флот Японської імперії також почав вивчати стратегічне значення території Папуа і Нової Гвінеї для Австралії, оскільки було відомо, що анексія цих територій Австралією було мотивовано значною мірою спробою забезпечити свою важливу лінію оборони.
У 1931 році під час так званої "Зустріч п'яти міністрів" визначила мету Японської імперії поширити свій вплив у Тихому океані, але виключити такі території, як Філіппіни, Нідерландська Ост-Індія та Ява, оскільки їх окупація могла спровокувати інші великі держави. [4] Доктрина "Наншін-рон" стала офіційною політикою Японської імперії після 1935 року [15] і була офіційно прийнятий як національна політика з проголошенням "Тоа шін Чіцудзьо" (Новий порядок у Східній Азії) у 1936 році на «Конференції п’яти міністрів» (за участю прем’єр-міністра, МЗС міністра, міністра фінансів, міністра армії та міністра флоту), з резолюцією мирно просуватися на південь.
До початку другої світової війни політика доктрини "Наншін-рон" розширилася до південно-східної Азії. [15] Ця доктрина також лягла в основу Великої Східно-Азіатської сфери спільного процвітання, яка була проголошена прем’єр-міністром Японської імперії Коное Фумімаро в липні 1940 року. Багаті ресурси південно-східної Азії були призначені для забезпечення сировиною промисловості Японської імперії, а Тихий океан мав стати «японським озером». У вересні 1940 року Японська імперія окупувала північ Французького Індокитаю, а в листопаді Міністерство закордонних справ Японської імперії заснувало "Бюро тихоокеанських островів". Події Тихоокеанської війни з грудня 1941 року затьмарили подальший розвиток «доктрини Південної експансії», але в листопаді 1942 року було створено Міністерство Великої Східної Азії, а в 1943 році в Токіо відбулася велика східноазійська конференція. Під час війни основна частина дипломатичних зусиль Японської імперії залишалася спрямованою на південно-східну Азію. Капітуляцією Японської імперії наприкінці війни було покладено край доктрині "Наншін-рон" «південній доктрині експансії».
Після нападу на Перл-Гарбор Японська імперія розраховувала захопити стратегічні острови в Тихому океані, щоб армії та флоту США було складніше наступати. Сильно укріплені острови мають на меті завдати значних втрат американським військам і змусити США підписати мирний договір з Японською імперією. Японська стратегія не враховувала стрибки з островів, під час яких американські морські піхотинці пропускали добре захищені острови та захоплювали легші цілі, що залишало японські війська на укріплених островах без припасів.
- Переговори держав Осі про розподіл Азії
- Німецько-японські відносини
- Паназіатство
- Південна експедиційна група армій
- Японська імперія
- Японський націоналізм
- Весь світ під одним дахом
- Імперська армія Японії
- Експансіонізм Японської імперії 1920-1945 років
- План вторгнення Японської імперії в Австралію під час Другої світової війни
- Японські воєнні злочини
- Тосейха
- Кодоха
- Гунбацу
- Хокушин-рон
- ↑ Centrifugal Offensive. The Pacific War Online Encyclopedia. Процитовано 21 грудня 2015.
- ↑ Wong Lin Ken (June 1981). Reviewed Work: Southeast Asia in Modern Japanese Thought: The Development and Transformation of "Nanshin Ron" by Shimizu Hajime. Contemporary Southeast Asia. 3 (1): 94—96. JSTOR 25797650.
- ↑ а б Mendl, Wolf (2001). Japan and South East Asia: From the Meiji Restoration to 1945. Т. 1. Taylor & Francis. с. 11—12. ISBN 9780415182058.
- ↑ а б в Matthiessen, Sven (2015). Japanese Pan-Asianism and the Philippines from the Late Nineteenth Century to the End of World War II: Going to the Philippines Is Like Coming Home?. Brill's Japanese Studies Library. BRILL. с. 16. ISBN 9789004305724.
- ↑ Shimizu, Hiroshi (1997). Karayuki‐san and the Japanese economic advance into British Malaya, 1870–1920. Asian Studies Review. 20 (3): 107—132. doi:10.1080/03147539708713130.
- ↑ Warren, James Francis (1989). Karayuki-San of Singapore: 1877–1941. Journal of the Malaysian Branch of the Royal Asiatic Society. 62 (2): 45—80. JSTOR 41493135.
- ↑ Terami-Wada, M (1986). Karayuki-san of Manila: 1890-1920. Philippine Studies. 34 (3): 287—316. JSTOR 42632950.
- ↑ Warren, James Francis (2003). Ah Ku and Karayuki-san: Prostitution in Singapore, 1870-1940. NUS Press. с. 86. ISBN 9789971692674.
- ↑ а б Yamashita, Bosco (2004). The Making of Anthropology in East and Southeast Asia. Berghahn Books. с. 96. ISBN 9781571812599.
- ↑ Nanyo-orientalism. Cambria Press. с. 5. ISBN 9781621968689.
- ↑ Lindblad, J. Th.; Post, Peter (2014). Indonesian Economic Decolonization in Regional and International Perspective. Verhandelingen van het Koninklijk Instituut voor Taal-, Land- en Volkenkunde. Т. 267. BRILL. с. 63. ISBN 9789004253780.
- ↑ Kikuchi, Yuko (2007). Refracted Modernity: Visual Culture and Identity in Colonial Taiwan. University of Hawaii Press. с. 75. ISBN 9780824830502.
- ↑ Ramcharan, Robin (2002). Forging a Singaporean Statehood, 1965–1995: The Contribution of Japan. International Law in Japanese Perspective. Т. 9. Martinus Nijhoff. с. 75. ISBN 9789041119520.
- ↑ Kokubun, Ryosei; Soeya, Yoshihide; Takahara, Akio; Kawashima, Shin (2017). Japan–China Relations in the Modern Era. Taylor & Francis. с. 10—11. ISBN 9781351857949.
- ↑ а б в Ramcharan, 2002, с. 75.
- Beasley, W. G. (1991). Japanese Imperialism 1894–1945. London: Oxford University Press. ISBN 978-0-19-822168-5.
- Nish, Ian (1991). Japanese Foreign Policy in the Interwar Period. Praeger Publishers. ISBN 978-0-275-94791-0.
- Howe, Christopher (1999). The Origins of Japanese Trade Supremacy: Development and Technology in Asia from 1540 to the Pacific War. University Of Chicago Press. ISBN 978-0-226-35486-6.
- Peattie, Mark (1992). Nan'Yo: The Rise and Fall of the Japanese in Micronesia, 1885–1945 (Pacific Islands Monograph Series). University of Hawaii Press. ISBN 978-0-8248-1480-9.
