Volodymyr Vynnychenko

“коли проходить орґія, я почуваю, що тепер знаю й люблю її. І раз питаюся її: що таке любов? Вона відповідає: це те, коли ніщо не існує, окрім його. Значить, вона ще не любить мене. І знов згодом задаю їй те саме питання. Вона каже: любов — це страх загубити. Ні, й тепер вона ще не знає, що таке любов. І от, нарешті, вона сама каже мені: «Як дивно: я люблю світ, я люблю людей так, як ніколи не любила. Від чого ця жалість у мене, і зворушення, і така хороша печаль? Я вже не боюсь загубити тебе, бо це ж неможливо, правда? Ми так вросли одне в одного, що я вже не розумію слова «загубити». Кого загубити?. «Себе?» Тоді я бачу, що вона знає, що таке любов. Тепер ми не можемо ні загубити, ні звязати себе. І тоді ми входимо у світ обновлені, злиті в одному. Тепер ми муж і жона.
...
Важна суть, а не форма. Суть же — це співаючі сили, танцююча кров, жадоба за пануванням над усім світом, одважність, нахабність, безмежність юнацтва. А форма все, що хоч: вірші, революція, кохання, верстат.
...
Я теж хляпаю його по плечах і, сміючись, одповідаю якоюсь дурницею. Коли сходяться двоє, що хляпають по плечах, то той, що хляпає дужче й певніще, займає пануюче становище. А в другого з'являється запобігливе підхіхікування.
...
Між иншим, у мене не перестає що-разу, як бачу її, ворушитись бажання зробити щонебудь таке, щоб умочити цю праведницю в гріх. От як би, наприклад, шикарно одягти її, напоїти, оточити сластолюбними масними пиками й подивитись тоді, що в неї там за сею непорушною шкаралющою святости. Мені чогось раз-у-раз здається, що там повинен сидіти звір.
...
Як мало женщині треба для того, щоб стати жінкою: — поспати з мужчиною в однім ліжку. Цього досить!...
...
Через що така наївна несправедливість — упадання перед матіррю, що любить свою дитину? Хиба не сама мати повинна дякувати за те, що їй дано любити, дано носити в собі стільки ласки, стільки живої трівоги, гордощів, пестощів, здатности віддати себе на катування?
...
ти невірно обґрунтовуєш свої підозріння. Ти не докопуєшся в них правди, а догоджаєш їм. Я маю нахил думати, що ти навіть почуваєш якусь хвору насолоду від них, гірку, болючу…
...
Я з досадою стежу за нею й думаю: через що це старі парубки та дівки такі хоробливо охайні?
...
В мене знову з'являється бажання струснути цю застиглу незайманість, занепокоїти самовпевнену святість, внести нелад у ці точні рухи, слова, мисочки, статуетки.”
― Володимир Винниченко, Notes of a Pug-Nosed Mephistopheles

“Сім'ю не можна зруйнувати збоку. Вона завсіди розпадається зсередини”
― Володимир Винниченко