| dbo:abstract
|
- الأزمة الفنزويلية في فترة 1902-1903 هي عبارة عن حصار بحري فرضته المملكة المتحدة وألمانيا وإيطاليا على فنزويلا بين ديسمبر عام 1902 وفبراير عام 1903، وذلك بعد أن رفض الرئيس سيبريانو كاسترو سداد الديون الخارجية والأضرار التي عانى منها المواطنون الأوروبيون في فنزويلا أثناء الحروب الأهلية الأخيرة. إذ افترض الرئيس كاسترو أن مبدأ مونرو الأمريكي سيجعل الولايات المتحدة تمنع التدخل العسكري الأوروبي. لكن ثيودور روزفلت، الرئيس الأمريكي آنذاك، ووزارة الخارجية ارتأوا أن مبدأ مونرو يطبق فقط في حال استيلاء الأوروبيين على الأراضي، وليس للتدخل الأوروبي بحد ذاته. وقفت الولايات المتحدة موقفًا محايدًا بشكل رسمي إثر الوعود التي حصلت عليها بشكل مسبق بعدم احتلال أيه أراضٍ، وسمحت للهجوم أن يبدأ دون اعتراض. عطل الحصار البحري الأسطول الفنزويلي بسرعة، لكن كاسترو رفض الاستسلام، وبدلًا من ذلك وافق من حيث المبدأ على تقديم بعض المطالبات للتحكيم الدولي، وهو ما كان يرفضه سابقًا. اعترضت ألمانيا في البداية على ذلك، بحجة أن فنزويلا يجب أن تقبل ببعض المطالبات دون اللجوء للتحكيم الدولي. أجبر الرئيس روزفلت الألمان على التراجع عن طريق إرسال أسطوله الأكبر تحت قيادة الأدميرال جورج ديوي، وهدد بشن الحرب في حال نزل الألمان الأرض الفنزويلية. وبسبب فشل كاسترو في التراجع، بالإضافة إلى الضغط الأمريكي، وتزايد ردود الفعل السلبية البريطانية والأمريكية إعلاميًا حول هذه القضية، وافقت الدول المحاصرة على التوصل إلى تسوية، لكنها أبقت على حالة الحصار أثناء المفاوضات حول التفاصيل. أدى ذلك إلى توقيع اتفاقية في 13 فبراير 1903، ونتيجتها رفع الحصار عن فنزويلا والتزامها بتسديد نسبة 30% من الرسوم الجمركية لتسوية المطالبات. عندما منحت محكمة التحكيم الدائمة في لاهاي فيما بعد معاملة تفضيلية للقوى المحاصرة ضد مطالبات الدول الأخرى، خشيت الولايات المتحدة أن يشجع ذلك التدخل الأوروبي في المستقبل. ساهمت هذه الحادثة في التعديل الذي أدخله روزفلت على مبدأ مونرو وسُمي «نتيجة روزفلت»، إذ أكد على حق الولايات المتحدة في التدخل لتحقيق الاستقرار في الشؤون الاقتصادية للدول الصغيرة في منطقة البحر الكاريبي وأمريكا الوسطى إذا لم تتمكن من سداد ديونها الدولية، وهذا لأجل منع التدخل الأوروبي من القيام بذلك. (ar)
- Die Venezuela-Krise (seltener auch Zweiter Venezuelakonflikt) in den Jahren 1902/03 war eine diplomatische und militärische Auseinandersetzung zwischen Venezuela einerseits und dem Deutschen Reich, Großbritannien und Italien andererseits, zugleich aber auch Indikator und Austragungsfeld weltpolitischer Gegensätze zwischen den imperialistischen Mächten, insbesondere zwischen Deutschland und den USA. Daneben steht sie für eine besondere, zwischen dem endgültigen Scheitern der deutsch-britischen Bündnisverhandlungen 1901 und dem Beginn der britisch-französischen Annäherung 1902/1903 – der „revolutionären Wende im internationalen Staatensystem“ – liegende Etappe deutsch-britischer Beziehungen. (de)
- El bloqueo a las costas venezolanas fue un incidente diplomático entre fines de 1902 y principios de 1903 en que las marinas de guerra del Imperio Británico, el Imperio alemán y el Reino de Italia bloquearon las costas y puertos de Venezuela exigiendo el pago inmediato de las deudas contraídas por el gobierno con las compañías de sus connacionales. El bloqueo naval tuvo su fin con el Protocolo de Washington firmado en esa ciudad el 13 de febrero de 1903. Estados Unidos actuó como mediador al ser un país neutral en la situación. En este protocolo se acordó que Venezuela pagaría a plazos sus deudas con el 30 % de sus ingresos de aduana. Desde la muerte de Joaquín Crespo en la Mata Carmelera en 1898 Venezuela se había visto privada repentinamente de quien hasta ese momento había sido el regidor de la vida política nacional, dejando con su muerte un vacío de poder que produjo una nueva lucha entre caudillos regionales sobre la sucesión presidencial. Los primeros en alzarse fueron los generales José Manuel Hernández, conocido como el «Mocho» Hernández, y Ramón Guerra, pero ambos son derrotados y es un caudillo de los Andes, Cipriano Castro quien derroca al presidente Ignacio Andrade al triunfar su Revolución Liberal Restauradora. Al poco tiempo de iniciar su gobierno Castro se encuentra en pugna con los viejos caudillos que aspiraban derrocar a Andrade y ahora buscan hacer lo mismo al presidente tachirense, pero también se enemista con las grandes compañías transnacionales por sus drásticas medidas económicas. Una de esas compañías, la New York & Bermúdez Company, financia la rebelión de los caudillos que habían sido vejados y apartados de la vida política por Castro. Esta rebelión, llamada por sus organizadores la Revolución Libertadora se convirtió en la guerra civil más sangrienta habida en el país desde la Guerra Federal. En el ámbito económico se destaca la deuda externa contraída por la nación por la construcción de la red ferroviaria, en especial la del Gran Ferrocarril de Venezuela o Ferrocarril Alemán, por orden y concesión del presidente Antonio Guzmán Blanco a Friedrich Alfred Krupp en 1887. Por otra parte, el mercado internacional del café estaba sometido a fuertes fluctuaciones, pero era el aromático venezolano (Coffea arabica) uno de los productos bandera de la economía local que catapultó al país al segundo lugar entre los países exportadores detrás del Brasil. Mientras Venezuela se hallaba sumergida en conflictos internos, los Estados Unidos de América habían aumentado notablemente su poder después de haber derrotado a España en 1898, acabando de forma definitiva con su imperio en el continente americano. Adicionalmente, adquirieron Cuba y Puerto Rico, ambas islas de un gran valor económico y estratégico fundamentales para el control del mar Caribe. (es)
- La crise vénézuélienne de 1902-1903 est un blocus naval imposé contre le Venezuela par la Grande-Bretagne, l'Allemagne et l'Italie de décembre 1902 à février 1903, après que le président Cipriano Castro a refusé de payer les dettes extérieures et les dommages subis par les citoyens européens lors des récentes guerres civiles vénézuéliennes. Castro espérait que la doctrine Monroe amènerait Washington à agir pour empêcher l'intervention militaire européenne. Cependant, à l'époque, le président américain Theodore Roosevelt et son département d'État considéraient que la doctrine ne s'appliquait qu'à l'invasion de territoire, ce qui n'était pas le cas du blocus. Avec des promesses européenne qu'aucune saisie de ce type ne se produirait, les États-Unis étaient officiellement neutres, ce qui a permis à l'action d'aller de l'avant sans objection. Le blocus a vu la petite marine vénézuélienne rapidement désarmée, mais Castro a refusé de céder, et a plutôt accepté en principe de soumettre certaines des demandes à l'arbitrage international, qu'il avait précédemment rejetées. L'Allemagne s'y est d'abord opposée, arguant que certaines revendications devraient être acceptées par le Venezuela sans arbitrage. Le président Roosevelt força les Allemands à reculer en envoyant sa propre flotte plus imposante sous les ordres de l'amiral George Dewey et menaçant une entrée en guerre si les Allemands débarquaient. Devant la pression américaine et la réaction de plus en plus négative de la presse britannique, les nations européennes ont accepté un compromis, mais ont maintenu le blocus pendant les négociations. Cela s'est traduit par la signature d'un accord le 13 février 1903 par lequel le Venezuela s'engageait à consacrer 30 % de ses droits de douane au règlement des réclamations. Le blocus fut alors levé le 19 février 1903. Toutefois, les pays bloquants ont plaidé en faveur d'un traitement préférentiel pour leurs revendications, ce que le Venezuela a rejeté. Le 7 mai 1903, dix puissances ayant des griefs contre le Venezuela, y compris les États-Unis, ont signé des protocoles renvoyant la question à la Cour permanente d'arbitrage de La Haye. La Cour a statué le 22 février 1904 en faveur des requérants. Washington n'était pas d'accord avec la décision de principe et craignait qu'elle n'encourage des interventions européennes futures pour obtenir un tel avantage. En conséquence, la crise a produit le corollaire Roosevelt à la doctrine Monroe, énoncée dans le message présidentiel Congrès de 1904. Par ce texte, les États-Unis affirment leur droit d'intervenir pour « stabiliser » les affaires économiques des petits États des Caraïbes et d'Amérique centrale s'ils ne sont pas en mesure de payer leurs dettes internationales, afin de prévenir une intervention européenne. (fr)
- The Venezuelan crisis of 1902–1903 was a naval blockade imposed against Venezuela by Great Britain, Germany, and Italy from December 1902 to February 1903, after President Cipriano Castro refused to pay foreign debts and damages suffered by European citizens in recent Venezuelan civil wars. Castro assumed that the American Monroe Doctrine would see Washington intervene to prevent European military intervention. However, at the time, United States president Theodore Roosevelt and his Department of State saw the doctrine as applying only to European seizure of territory, rather than intervention per se. With prior promises that no such seizure would occur, the US was officially neutral and allowed the action to go ahead without objection. The blockade saw Venezuela's small navy quickly disabled, but Castro refused to give in, and instead agreed in principle to submit some of the claims to international arbitration, which he had previously rejected. Germany initially objected to this, arguing that some claims should be accepted by Venezuela without arbitration. President Roosevelt years later claimed he forced the Germans to back down by sending his own larger fleet under and threatening war if the Germans landed. However he made no preparations for war against a major power, nor did he alert officials at the State Department, War Department, Navy Department or the Senate. With Castro failing to back down, U.S. pressure and increasingly negative British and American press reaction to the affair, the blockading nations agreed to a compromise, but maintained the blockade during negotiations over the details. This led to the signing of an agreement on 13 February 1903 which saw the blockade lifted, and Venezuela commit 30% of its customs duties to settling claims. When the Permanent Court of Arbitration in The Hague subsequently awarded preferential treatment to the blockading powers against the claims of other nations, the US feared this would encourage future European intervention. The episode contributed to the development of the Roosevelt Corollary to the Monroe Doctrine, asserting a right of the United States to intervene to stabilize the economic affairs of small states in the Caribbean and Central America if they were unable to pay their international debts, in order to preclude European intervention to do so. (en)
- La Crisi venezuelana del 1902-1903 fu un blocco navale, durato dal dicembre 1902 al febbraio 1903, imposto da Gran Bretagna, Impero tedesco e Regno d'Italia nei confronti del Venezuela a seguito del rifiuto da parte del presidente venezuelano Cipriano Castro di pagare il debito estero e i danni subiti a cittadini europei durante la recente guerra civile venezuelana. Castro pensava che, in virtù della Dottrina Monroe, gli Stati Uniti avrebbero impedito eventuali azioni militari da parte di stati europei, ma al momento gli Stati Uniti videro tale dottrina come riguardante solo un'eventuale occupazione territoriale, non un divieto di interventi militari. Con la promessa da parte degli stati europei coinvolti che non ci sarebbe stata nessuna occupazione, il governo statunitense diede il via libera all'intervento. La flotta anglo-italo-tedesca impose il blocco navale, riuscendo facilmente a neutralizzare le navi della marina venezuelana, ma Castro rifiutò di cedere, preferendo presentare alcune delle richieste a un arbitrato internazionale, arbitrato che Castro aveva precedentemente rifiutato. La Germania contestò tale azione, in particolare sostenne che il Venezuela avrebbe dovuto accettare alcune delle richieste senza l'intervento dell'arbitrato. Quando la stampa statunitense reagì negativamente ad alcuni incidenti, tra cui l'affondamento di due navi venezuelane e un bombardamento costiero, gli Stati Uniti misero sotto pressione le parti in causa affinché si accordassero e tennero in allerta le loro flotte più vicine alla zona del blocco. Col presidente Castro che si rifiutava di fare marcia indietro, la pressione degli Stati Uniti e la sempre più negativa reazione della stampa britannica e statunitense alla vicenda, le nazioni europee che avevano imposto il blocco accettarono un compromesso, mantenendo però il blocco navale durante i successivi negoziati. Il 13 febbraio 1903 si giunse alla firma di un accordo, che prevedeva il termine del blocco navale e obbligava il Venezuela a versare il 30% delle entrate dovute ai dazi doganali come risarcimento alle tre nazioni europee coinvolte. Quando la Corte permanente di arbitrato si pronunciò assegnando un trattamento preferenziale alle tre nazioni autrici del blocco contro le rivendicazioni delle altre nazioni, gli Stati Uniti temettero che questa sentenza potesse incoraggiare futuri interventi europei. Questo episodio contribuì allo sviluppo del Corollario Roosevelt alla Dottrina Monroe, che affermava il diritto degli Stati Uniti a intervenire per stabilizzare gli affari economici dei paesi del Centroamerica e dei Caraibi nel caso che questi non fossero stati in grado di pagare i loro debiti internazionali, in modo da evitare ulteriori interventi europei. Nonostante che l'intervento degli Stati Uniti fosse limitato alla sola azione diplomatica, la difesa degli interesse statunitensi in centroamerica fa rientrare la Crisi venezuelana all'interno della più vasta serie di conflitti noti come guerre della banana. (it)
- Венесуэльский кризис 1902—1903 годов — морская блокада с декабря 1902 года по февраль 1903 года, введенная против Венесуэлы Великобританией, Германией и Италией в связи с отказом президента Сиприано Кастро выплатить внешние долги и убытки, понесенные европейскими гражданами в ходе недавней венесуэльской гражданской войны. Кастро предполагал, что американская «доктрина Монро» не допустит европейского военного вмешательства, но в то время США рассчитывали применять её положения только в случае захвата европейцами территорий в Америке, а не во всех случаях вмешательства. В итоге США не препятствовали морской блокаде Венесуэлы европейскими флотами. Кастро отказался сдаться и потребовал международного арбитража, против которого выступила Германия. Президент США Теодор Рузвельт заставил немцев отступить, отправив свой собственный флот под командованием адмирала Джорджа Дьюи и угрожая войной, если немцы высадят десант. В итоге Великобритания дала добро на переговоры, хотя блокаду на время переговоров не сняла. 13 февраля 1903 года был подписан договор: блокада была снята, а Венесуэла обязалась отчислять 30 % своих таможенных сборов на покрытие долгов. Этот эпизод способствовал развитию «доктрины Монро», утвердив право Соединенных Штатов вмешиваться, чтобы «стабилизировать» экономические дела малых государств Карибского бассейна и Центральной Америки. (ru)
- A Crise da Venezuela de 1902–1903 foi um bloqueio naval, que durou de dezembro de 1902 a fevereiro de 1903, imposto pela Grã-Bretanha, Alemanha e Itália contra a Venezuela, como resultado da recusa do presidente da Venezuela, Cipriano Castro em pagar as dívidas externas e os prejuízos sofridos pelos cidadãos europeus em uma guerra civil recente no país. Castro acreditava que, em virtude da Doutrina Monroe, os Estados Unidos impediriam qualquer ação militar por parte dos Estados europeus, mas no momento os Estados Unidos viram esta doutrina como relativa a apenas uma possível ocupação territorial, e não de uma intervenção militar. Com a promessa dos países europeus envolvidos de que não haveria uma ocupação militar, o governo estadunidense permitiu que a ação fosse adiante sem objeção. A frota europeia impôs um bloqueio naval, que facilmente neutralizou os navios da Marinha da Venezuela, porém Castro recusou a rendição, preferindo apresentar alguns pedidos de arbitragem internacional; uma arbitragem que havia anteriormente rejeitado. A Alemanha protestou sobre isso, em especial, argumentando que a Venezuela teria que aceitar algumas das exigências sem a intervenção da arbitragem. Quando a imprensa estadunidense reagiu negativamente a alguns incidentes, incluindo o naufrágio de dois navios venezuelanos e o bombardeio do litoral, os Estados Unidos colocaram pressão sobre as partes envolvidas para resolverem o assunto por um consenso e colocaram a sua frota naval nas proximidades das áreas do bloqueio. Com a intransigência de Castro se recusando a desistir, a pressão dos Estados Unidos e a reação cada vez mais negativa da imprensa britânica e estadunidense para o caso, as nações europeias que impuseram o bloqueio aceitaram um compromisso, mantendo o bloqueio naval durante as negociações posteriores. Em 13 de fevereiro de 1903, houve a assinatura de um acordo, que previa o prazo para o fim do bloqueio naval e obrigou a Venezuela a pagar 30% dos seus direitos aduaneiros de compensação para as nações europeias envolvidas. Quando a Corte Permanente de Arbitragem em Haia posteriormente concedeu um tratamento preferencial aos autores do bloqueio contra as reivindicações de outras nações, os Estados Unidos temiam que esta decisão fosse incentivar futuras intervenções europeias. Este episódio contribuiu para o desenvolvimento do Corolário Roosevelt na Doutrina Monroe, afirmando o direito dos Estados Unidos de intervir para “estabilizar” os assuntos econômicos dos países da América Central e do Caribe, caso estes fossem incapazes de pagar suas dívidas internacionais, a fim de impedir uma intervenção europeia. Apesar da intervenção dos Estados Unidos ficar confinada à ação diplomática, a defesa dos interesses estadunidenses na América Central coloca a crise venezuelana dentro de uma série de conflitos conhecidos como Guerras das Bananas. (pt)
- Венесуельська криза 1902—1903 років — морська блокада з 9 грудня 1902 року по 19 лютого 1903 року, запроваджена проти Венесуели Великою Британією, Німеччиною та Італією у зв'язку з відмовою президента Сіпріано Кастро виплатити зовнішні борги і збитки в громадянській війні . Кастро припускав, що американська «доктрина Монро» не допустить європейського військового втручання, але на той час США розраховували застосовувати її лише у разі захоплення європейцями територій в Америці, а не у всіх випадках втручання. У результаті США не перешкоджали морській блокаді Венесуели європейськими флотами. Кастро відмовився здатися і вимагав міжнародного арбітражу, проти якого виступила Німеччина. Президент США Теодор Рузвельт змусив німців відступити, відправивши свій власний флот під командуванням адмірала Джорджа Дьюї та погрожуючи війною, якщо німці висадять десант. Зрештою Велика Британія дала добро на переговори, хоча блокаду на час переговорів не зняла. 13 лютого 1903 був підписаний договір: блокада була знята, а Венесуела зобов'язалася відраховувати 30 % своїх митних зборів на покриття боргів. Цей епізод сприяв розвитку «доктрини Монро», затвердивши право Сполучених Штатів втручатися, щоб «стабілізувати» економічні відносини малих країн Карибського басейну та Центральної Америки. (uk)
|
| rdfs:comment
|
- Die Venezuela-Krise (seltener auch Zweiter Venezuelakonflikt) in den Jahren 1902/03 war eine diplomatische und militärische Auseinandersetzung zwischen Venezuela einerseits und dem Deutschen Reich, Großbritannien und Italien andererseits, zugleich aber auch Indikator und Austragungsfeld weltpolitischer Gegensätze zwischen den imperialistischen Mächten, insbesondere zwischen Deutschland und den USA. Daneben steht sie für eine besondere, zwischen dem endgültigen Scheitern der deutsch-britischen Bündnisverhandlungen 1901 und dem Beginn der britisch-französischen Annäherung 1902/1903 – der „revolutionären Wende im internationalen Staatensystem“ – liegende Etappe deutsch-britischer Beziehungen. (de)
- الأزمة الفنزويلية في فترة 1902-1903 هي عبارة عن حصار بحري فرضته المملكة المتحدة وألمانيا وإيطاليا على فنزويلا بين ديسمبر عام 1902 وفبراير عام 1903، وذلك بعد أن رفض الرئيس سيبريانو كاسترو سداد الديون الخارجية والأضرار التي عانى منها المواطنون الأوروبيون في فنزويلا أثناء الحروب الأهلية الأخيرة. إذ افترض الرئيس كاسترو أن مبدأ مونرو الأمريكي سيجعل الولايات المتحدة تمنع التدخل العسكري الأوروبي. لكن ثيودور روزفلت، الرئيس الأمريكي آنذاك، ووزارة الخارجية ارتأوا أن مبدأ مونرو يطبق فقط في حال استيلاء الأوروبيين على الأراضي، وليس للتدخل الأوروبي بحد ذاته. (ar)
- El bloqueo a las costas venezolanas fue un incidente diplomático entre fines de 1902 y principios de 1903 en que las marinas de guerra del Imperio Británico, el Imperio alemán y el Reino de Italia bloquearon las costas y puertos de Venezuela exigiendo el pago inmediato de las deudas contraídas por el gobierno con las compañías de sus connacionales. El bloqueo naval tuvo su fin con el Protocolo de Washington firmado en esa ciudad el 13 de febrero de 1903. Estados Unidos actuó como mediador al ser un país neutral en la situación. En este protocolo se acordó que Venezuela pagaría a plazos sus deudas con el 30 % de sus ingresos de aduana. (es)
- La crise vénézuélienne de 1902-1903 est un blocus naval imposé contre le Venezuela par la Grande-Bretagne, l'Allemagne et l'Italie de décembre 1902 à février 1903, après que le président Cipriano Castro a refusé de payer les dettes extérieures et les dommages subis par les citoyens européens lors des récentes guerres civiles vénézuéliennes. Castro espérait que la doctrine Monroe amènerait Washington à agir pour empêcher l'intervention militaire européenne. Cependant, à l'époque, le président américain Theodore Roosevelt et son département d'État considéraient que la doctrine ne s'appliquait qu'à l'invasion de territoire, ce qui n'était pas le cas du blocus. Avec des promesses européenne qu'aucune saisie de ce type ne se produirait, les États-Unis étaient officiellement neutres, ce qui a pe (fr)
- The Venezuelan crisis of 1902–1903 was a naval blockade imposed against Venezuela by Great Britain, Germany, and Italy from December 1902 to February 1903, after President Cipriano Castro refused to pay foreign debts and damages suffered by European citizens in recent Venezuelan civil wars. Castro assumed that the American Monroe Doctrine would see Washington intervene to prevent European military intervention. However, at the time, United States president Theodore Roosevelt and his Department of State saw the doctrine as applying only to European seizure of territory, rather than intervention per se. With prior promises that no such seizure would occur, the US was officially neutral and allowed the action to go ahead without objection. The blockade saw Venezuela's small navy quickly disab (en)
- La Crisi venezuelana del 1902-1903 fu un blocco navale, durato dal dicembre 1902 al febbraio 1903, imposto da Gran Bretagna, Impero tedesco e Regno d'Italia nei confronti del Venezuela a seguito del rifiuto da parte del presidente venezuelano Cipriano Castro di pagare il debito estero e i danni subiti a cittadini europei durante la recente guerra civile venezuelana. (it)
- A Crise da Venezuela de 1902–1903 foi um bloqueio naval, que durou de dezembro de 1902 a fevereiro de 1903, imposto pela Grã-Bretanha, Alemanha e Itália contra a Venezuela, como resultado da recusa do presidente da Venezuela, Cipriano Castro em pagar as dívidas externas e os prejuízos sofridos pelos cidadãos europeus em uma guerra civil recente no país. (pt)
- Венесуэльский кризис 1902—1903 годов — морская блокада с декабря 1902 года по февраль 1903 года, введенная против Венесуэлы Великобританией, Германией и Италией в связи с отказом президента Сиприано Кастро выплатить внешние долги и убытки, понесенные европейскими гражданами в ходе недавней венесуэльской гражданской войны. Кастро предполагал, что американская «доктрина Монро» не допустит европейского военного вмешательства, но в то время США рассчитывали применять её положения только в случае захвата европейцами территорий в Америке, а не во всех случаях вмешательства. В итоге США не препятствовали морской блокаде Венесуэлы европейскими флотами. Кастро отказался сдаться и потребовал международного арбитража, против которого выступила Германия. Президент США Теодор Рузвельт заставил немцев о (ru)
- Венесуельська криза 1902—1903 років — морська блокада з 9 грудня 1902 року по 19 лютого 1903 року, запроваджена проти Венесуели Великою Британією, Німеччиною та Італією у зв'язку з відмовою президента Сіпріано Кастро виплатити зовнішні борги і збитки в громадянській війні . Кастро припускав, що американська «доктрина Монро» не допустить європейського військового втручання, але на той час США розраховували застосовувати її лише у разі захоплення європейцями територій в Америці, а не у всіх випадках втручання. У результаті США не перешкоджали морській блокаді Венесуели європейськими флотами. Кастро відмовився здатися і вимагав міжнародного арбітражу, проти якого виступила Німеччина. Президент США Теодор Рузвельт змусив німців відступити, відправивши свій власний флот під командуванням адміра (uk)
|
.jpg){kind=link}
.jpg){kind=link}
.jpg){kind=link}
.jpg){kind=link}
