Омелянович-Павленко Михайло Володимирович

Мих́айло Волод́имирович Омелян́ович-Павл́енко
Полковник генеральний хорунжий  Генерал-полковник (в еміграції)
Загальна інформація
Народження	8 (20) грудня 1878(1878-12-20) Тифліс, Російська імперія
Смерть	29 травня 1952(1952-05-29) (73 роки) Париж, Франція
Поховання	Пер-Лашез і Grave of Omelanovitchd
Національність	українець
Alma Mater	Павловське військове училище
Військова служба
Роки служби	1918–1952
Приналежність	Російська імперія→ УНР→ Франція
Вид ЗС	Армія УНР
Рід військ	Сухопутні війська
Формування	УГА
Війни / битви	Російсько-японська війна: Битва при Сандепу Битва під Мукденом Перша світова війна: Лодзька битва Радянсько-українська війна: Перший зимовий похід Бої за Проскурів Варшавська битва Польсько-українська війна Друга світова війна
Командування
Міністр військових справ 1945 — 1948 Наступник Микола Капустянський Військовий комісар Директорії України (в.о.) 24 березня 1921 — 11 травня 1921 Попередник Сергій Дядюша (в.о) Наступник Марко Безручко (в.о)
Нагороди та відзнаки
Орден «Залізний хрест» (УНР) Хрест Симона Петлюри Галицький хрест «Воєнний хрест» (УНР) Орден Святого Володимира 3 ступеня Орден Святого Володимира 4 ступеня Орден Святого Станіслава 2 ступеня Орден Святого Станіслава 3 ступеня Орден Святої Анни 2 ступеня Орден Святої Анни 3 ступеня Орден Святої Анни 4 ступеня Орден Святого Георгія

Миха́йло Володи́мирович Омеляно́вич-Павле́нко (8 (20) грудня 1878(18781220), Тифліс, Російська імперія — 29 травня 1952, Париж, Франція) — визначний український діяч, генерал-полковник Армії УНР, український воєначальник, до 1917 року полковник російської армії, за доби УНР — генерал армії УНР, Начальний командант УГА. Командував операціями Першого зимового походу (1920 року). Брат Івана Омеляновича-Павленка.

Відповідно до українського законодавства може бути зарахований до борців за незалежність України у ХХ сторіччі.

Життєпис

Батьки

Народився у Тифлісі (нині Тбілісі, Грузія (тоді Тифліська губернія, Російська імперія) у дворянській родині. Батько — Володимир Омелянович Павленко — генерал від артилерії, син Омеляна Павленка — сотника Задунайського козацтва, яке у 1829 році повернулося з Османської імперії до Російської імперії. Мати Олександра походила з роду грузинських князів Русієвих-Курцебашвілі.

Початок військової служби

Закінчив Омський кадетський корпус, Павловське військове училище. В чині підпоручника 1900 року почав службу у лейб-гвардійському Волинському полку, склад якого комплектувався з правобережних українців та дислокувався у Варшаві.

Участь у російсько-японській війні

Під час російсько-японської війни 1904—1905 років поручник Михайло Павленко пішов на фронт добровольцем. Служив у розвідувальному підрозділі, брав участь у боях під Мукденом, Цзаарну, Баотайцзи. Дістав контузію й був змушений повернутися до Варшави. У 1905 р. Михайло Павленко написав посібник для старшин. Працю високо оцінили, й заохочений автор незабаром написав ще три книжки, які підписував «Омелянович-Павленко». Таке було своєрідне пошанування пам'яті діда-козака. У 1910 році Омелянович-Павленко закінчив Академію Генерального штабу. Перед Першою світовою війною керував Другою Одеською школою прапорщиків.

Перша світова війна

Початок першої світової війни капітан Михайло Омелянович-Павленко зустрів як командир роти Лейб-гвардії Волинського полку, на чолі якої він і виступив 27 липня 1914 року на фронт. Справжня війна для них почалася 28 вересня 1914 р., коли полк зайняв позиції навколо селища Ґура Кальварія на Віслі. Разом з полком брав участь у боях під містами Ловеч та Турек. Бився відмінно: за бій на переправі у Гурі Кальварії командир першого батальйону волинців отримав орден Святого Володимира III ступеня, а в листопаді 1914 р., піднявши своїх солдатів у багнетну атаку в районі Лодзь — Торуні, Омелянович-Павленко «заробив» поранення і офіцерський орден Святого Георгія IV ступеня. Поранення в плече, яке отримав Омелянович-Павленко 1 листопада у цьому бою виявилося важким (проблеми з рукою далися взнаки все життя). Переніс операцію, довго лікувався у шпиталі. Після боїв у Польщі підвищили до звання полковника та призначили черговим штаб-офіцером штабу 2-го Гвардійського корпусу. Він повернувся на фронт, але під час боїв на річці Стохід навесні-влітку 1916 р. захворів на тиф і був евакуйований. Перенесена хвороба допоможе йому через три роки, коли українська армія згоратиме від епідемії, організм Михайла вже матиме імунітет. Одужавши, Омелянович-Павленко перейшов на військово-педагогічну роботу спочатку у Петрограді, а з листопада 1916 року — начальником 2-ї Одеської школи прапорщиків. На цій посаді і застала полковника Михайла Омеляновича-Павленка Лютнева революція 1917 р.

Створення Українських Збройних сил

В Одесі став керівником гуртка юнкерів-українців. А на початку травня 1917 року вже очолив українську військову маніфестацію. Відтоді й до кінця життя Михайло Омелянович-Павленко, який народився й виріс поза межами України і не знав української мови, щиро й назавжди пов'язав свою долю з Україною.

У червні 1917 року ще ненадовго відряджений на фронт, але вже восени він — начальник військової залоги Катеринослава. Тут він став одним з організаторів Вільного козацтва — добровільної національної мілітарної організації, а також Катеринославського гайдамацького куреня — частини, сформованої з військовослужбовців-українців російської армії.

Наприкінці 1917 року полковник Омелянович-Павленко прибув до Києва — у розпорядження Військового міністерства Центральної Ради. Там він одержав призначення на посаду військового представника Центральної Ради при штабі Одеської військової округи. А незабаром обійняв посаду члена комісії з демобілізації Румунського фронту російської армії.

У час Гетьманату Павла Скоропадського був підвищений до звання генерал-хорунжого (відповідало званню генерал-майора колишньої російської армії) і призначений у Полтаву на посаду начальника 11-ї пішої дивізії. Щоправда, дивізією це з'єднання звалось умовно, радше то було ядро, з якого мала розгорнутися власне дивізія, бо замість 10 000 вояків генералові підпорядковувалося трохи понад 200 старшин та підстаршин. Однак згодом внаслідок інтриг, звичних для оточення П. Скоропадського, Омеляновича-Павленка усунули від керівництва дивізією, й він зайнявся формуванням Вільного козацтва на Катеринославщині.

Коли наприкінці 1918 року вибухнуло антигетьманське повстання, не бажаючи брати участі в протистоянні між Павлом Скоропадським та Директорією УНР, виїхав до ЗУНР і 10 грудня 1918 року очолив Галицьку армію.

Визвольні змагання

Михайло Омелянович-Павленко

Уряд Директорії та вище командування Армії УНР після наради в Ялтушкові, 7.11.1920 р.
Перший ряд: Іван Омелянович-Павленко (1), Симон Петлюра (2), Михайло Омелянович-Павленко (3), Гаврило Базильський (4).
Другий ряд: Андрій Лівицький (5), Олександр Саліковський (6).
Третій ряд: Євген Архипенко (7), Олександр Удовиченко (8), Олексій Галкин (9), Олександр Загродський (10), Пінхас Красний (11), Марко Безручко (12), Андрій Долуд (13), Петро Ліпко (14), Андрій Гулий-Гуленко (15), Сергій Тимошенко (16)

Кінцем квітня — початком травня 1919 року Головнокомандувач Галицької армії М. Омелянович-Павленко та начальник штабу Віктор Курманович подали рапорти про свою відставку, одначе Президент ЗУНР Є.Петрушевич її не прийняв.

На службі ЗУНР перебував до 7 червня 1919 року, коли Галицька армія, потерпаючи в протистоянні з польськими частинами від нестачі озброєння й медикаментів, відійшла до Збруча — на кордон зі Східною Україною. Генерал повернувся в розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

Об'єднані Галицька та Дієва армія УНР у липні 1919 року почали спільний переможний похід на Київ — Одесу. Зламавши спротив російських більшовицьких формувань, українські війська швидко досягли столиці, де зустрілися зі ще однією російською армією — білогвардійцями генерала А. Денікіна, які, проте, не відважилися вступати у відкритий конфлікт.

8 вересня 1919 року він став командувачем Запорізької групи — одного з найкращих з'єднань Дієвої армії УНР, на чолі якого вже невдовзі почав боротьбу з білогвардійцями.

29 вересня 1919 року призначений командиром Запорізького корпусу, а на початку грудня — командувачем Армії УНР. Восени 1919 року внаслідок політичних та військових помилок українського керівництва Галицька армія та Дієва армія УНР були змушені вступити у війну на кілька фронтів: проти червоних, білогвардійців та нейтрально-ворожих поляків. На додачу до всього спалахнула епідемія тифу, а уряди Антанти відмовилися пропускати до УНР закуплені за кордоном ліки. Українські війська швидко танули. За таких умов Галицька армія пішла на мирну угоду з білогвардійцями, а Дієва армія УНР опинилася в так званому «трикутнику смерті» — на невеличкому клаптику території поблизу містечок Чуднів та Любар (нині Житомирська область). Перед командуванням військ УНР постав вибір: або перейти на польську територію та інтернуватися, або долучитися до Галицької армії й шукати компроміс із більшовиками, або продовжувати боротьбу. Головний отаман Симон Петлюра та більшість політичного проводу обрали перший шлях і виїхали до Польщі. Дехто пішов на співпрацю з більшовиками та білими. Й лише Василь Тютюнник, тоді — командувач Дієвої армії УНР, уже тяжко хворий на тиф, запропонував переформувати Дієву армію УНР у партизанські з'єднання й пройти ними рейдом по українській території, зайнятій білими та червоними військами, а навесні підняти повстання. В. Тютюнника активно підтримав М. Омелянович-Павленко, котрий, як старший за званням, зважаючи на хворобу В. Тютюнника, перебрав посаду командарма Армії УНР.

Зимовий похід (як згодом його стали називати в історичних документах) почався 6 грудня 1919 року. Близько 5 тисяч бійців Армії УНР, долаючи спротив білих військ, прорвали фронт та вирушили до столиці. Діставшись до Київщини, Армія УНР змогла відпочити, одягнутись і позбутися наслідків епідемії — вояки були готові до подальшої боротьби. З лютого 1920 року почалися бої з червоними, що на той час уже витіснили білогвардійців.

Тим часом у Варшаві Симон Петлюра уклав із польським урядом мирну угоду, яка передбачала створити польсько-український військовий союз проти Радянської Росії. Поблизу Кам'янця-Подільського та в Бересті почали формувати нові українські дивізії. Армія УНР, яка на чолі з Омеляновичем-Павленком за п'ять місяців Зимового походу пройшла 2500 км, 6 травня 1920 року перетнула лінію радянських військ і з'єдналася з польсько-українським фронтом. Зважаючи на велику популярність генерала, Головний отаман С. Петлюра залишив його на посаді командувача Армії УНР, до складу якої ввійшли тепер не лише частини партизанського рейду, а й новостворені українські війська. З'єднання УНР зайняли крайній правий фланг спільного польсько-українського фронту — в районі Кам'янця-Подільського, маючи в тилу річку Дністер, по якій проходив кордон із Румунією. Деякий час боротьба з червоними йшла успішно: союзникам навіть вдалося відбити Київ і в травні 1920 року пройти урочистим парадом по Хрещатику. Рятуючи ситуацію, радянське командування перекинуло в Україну 1-шу Кінну армію Будьонного, під навалою якої українські й польські війська відступили аж до Замостя.

31 травня 1920 року був підвищений до звання Генерал-поручника.

Польща була знекровлена й у жовтні 1920 року уклала з Радянською Росією перемир'я. Армія УНР фактично залишилася наодинці проти всіх радянських військ. Термін перемир'я сплив у ніч проти 11 листопада — й одразу по тому почалася гарматна канонада й наступ радянських військ. Одинадцять днів точилася запекла боротьба Армії УНР під проводом Михайла Омеляновича-Павленка з більшовиками. Але, зважаючи на значну перевагу ворога в силах, українські війська 21 листопада 1920 року відступили на польську територію. Армію УНР інтернували на польській території та роззброїли.

Діяльність в еміграції

Михайло Омелянович-Павленко серед старшин 14 Дивізії військ СС «Галичина» на першому курсі в Лешанах (Чехія), 26 вересня 1943 року

Могила Омеляновича-Павленка на цвинтарі Пер-Лашез, ділянка № 88

Наприкінці 1921 року генерал Омелянович-Павленко, на вимогу уряду Польщі, на яку тиснуло керівництво Радянського Союзу, виїхав до Праги.

Тут, в еміграції, генерал написав кілька книжок спогадів та військово-теоретичних посібників. Омелянович-Павленко — автор праць «Українсько-польська війна 1918—1919 рр.» (1929), «Зимовий похід» (1934) і спогадів «На Україні» (1930, 1935). Він мав добрі взаємини з усіма українськими емігрантськими військово-політичними організаціями, проте найбільше підтримував стосунки з військовою еміграцією УНР і керівниками УВО-ОУН (Української військової організації та Організації українських націоналістів).

З початком Другої світової війни виникли сподівання на реалізацію українського державного проєкту за підтримки Німеччини — ворога СРСР.

29 червня 1941 року М. Омелянович-Павленко взяв участь у з'їзді комбатантських організацій, скликаному в Кракові силами ОУН. Було створено Воєнно-історичну раду (фактично — генеральний штаб), а також Генеральну раду комбатантів, яку генерал і очолив. Ця рада ввійшла у зв'язок із керівництвом нацистської Німеччини з пропозицією створити українські збройні сили. Згодом Омелянович-Павленко очолив Українське Визвольне Військо. Коли почали формувати 14-ту дивізію військ СС «Галичина», Омелянович-Павленко хоч і підтримував тісні стосунки з її добровольцями, але участі в комплектуванні з'єднання не брав.

У 1942—1944 роках М. Омелянович-Павленко очолював Українське Вільне Козацтво.

Коли радянські війська вступили на територію Східної Європи, генерал виїхав із Чехословаччини до Західної Німеччини. Тут, в умовах загальної руїни, він почав збирати навколо себе всіх ветеранів і симпатиків УНР. 16 листопада 1945 року стараннями М.Омеляновича-Павленка та його товаришів створено Спілку українських вояків (СУВ) — ветеранську організацію, що мала на меті згуртувати українських ветеранів, які опинилися на територіях поза радянською окупацією. Фактично аж до кінця 1970-х років спілка була найвпливовішою українською організацією еміграції.

У 1945 році Михайло Володимирович переїхав до м. Берліна, посів пост міністра військових справ Уряду УНР в екзилі.

У 1947 році був підвищений до звання Генерал-полковник.

У 1950 році — переїжджає до Франції — через досі не з'ясовані політичні обставини.

Помер 29 травня 1952 року в Парижі, похований на кладовищі Пер-Лашез на ділянці № 88.

Вшанування пам'яті

Михайло Омелянович-Павленко

• Вулиці, названі на честь Михайла Омеляновича-Павленка, існують у багатьох населених пунктах України — в тому числі, у Києві, Вінниці, Дніпрі, Миколаєві, Первомайську, Вознесенську.
• 8 грудня 2018 року на державному рівні в Україні відзначається пам'ятна дата — 140 років з дня народження Михайла Омеляновича-Павленка (1878—1952), військового діяча, генерал-полковника Армії УНР. Попри те, що 8 грудня це дата народження за юліанським календарем. Правильна дата народження - 20 грудня.

Бібліографія

• Омелянович-Павленко Михайло Спогади командарма (1917—1920 рр.). — Київ: Темпора, 2007. — 608 с. — ISBN 966-8201-24-8.

Джерела

• Бойко О. Д. Омелянович-Павленко Михайло Володимирович [Архівовано 19 жовтня 2016 у Wayback Machine.] // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2010. — Т. 7 : Мл — О. — С. 596. — ISBN 978-966-00-1061-1.
• Довідник з історії України / за ред. І. З. Підкови, Р. М. Шуста. — К. : Генеза, 2001. — ISBN 966-504-439-7.
• Коваленко Сергій Омелянович-Павленко Михайло Володимирович/Чорні запорожці: історія полку. 2-ге видання. — Київ: Видавництво «Стікс», 2015. — 368 с.
• Михайло Омелянович-Павленко: одеський комісар і галицький командарм // Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917—1920 рр.: Монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. — Одеса: ТЕС, 2011. — 58 с.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга I. — К. : Темпора, 2007. — ISBN 966-8201-26-4.
• Тинченко Я. Ю. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917—1921). Книга II. — К. : Темпора, 2011. — 355 с. — ISBN 978-617-569-041-3.

Посилання

• Омелянович-Павленко // Україна в міжнародних відносинах. Енциклопедичний словник-довідник. Випуск 6. Біографічна частина: Н–Я / Відп. ред. М. М. Варварцев. — К.: Ін-т історії України НАН України, 2016. — С. 50—52.
• Омельянович-Павленко Михайло // Українська мала енциклопедія : 16 кн. : у 8 т. / проф. Є. Онацький. — Буенос-Айрес, 1962. — Т. 5, кн. X : Літери Ол — Пер. — С. 1214. — 1000 екз.
• ЦДАВОУ. — Список старшин, зарахованих на дійсну українську військову службу та підвищених до наступних рангів протягом липня 1920 — липня 1923
• ВІДЕО: «ДІД», який врятував українську армію — генерал Михайло Омелянович-Павленко // Історична постать // Історія без міфів
• Командарм Зимового походу [Архівовано 12 грудня 2011 у Wayback Machine.]// Тиждень. — № 50 (111) за 11.12.2009.
• Столичные новости. — № 40 (236) 22-28 октября 2002.
• http://www.lytvyn-v.org.ua/history_of_ukraine/index.php?article=omelianovich-pavlenko [Архівовано 24 травня 2011 у Wayback Machine.]
• https://web.archive.org/web/20110522145518/http://storinka-m.kiev.ua/article.php?lang=eng&id=541
• http://www.banderivets.org.ua/index.php?page=pages/zmistd0/200711/article28 [Архівовано 1 березня 2012 у Wayback Machine.]
• http://archives.radiosvoboda.org/programs/history/2001/05/20010523095128.asp
• Життєписі вождів Української Армії [Архівовано 29 грудня 2013 у Wayback Machine.] // Газета «Стрілець». — 1919. — 13 липня.
• http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Si/2009_28/Obrazcov.pdf
• Одеса як південна столиця української революції [Архівовано 17 грудня 2011 у Wayback Machine.]
• Інститут історії України, 20 липня [Архівовано 29 червня 2016 у Wayback Machine.]
• Омелянович-Павленко Михайло Володимирович. (рос.) // grwar.ru — Російська імператорська армія в Першій світовій війні.

• https://web.archive.org/web/20050125201540/http://cn.com.ua/N236/society/history/history.html (рос.)
• Омелянович-Павленко М. Спомини / М. Омелянович-Павленко. — Львов: Накладом Укр. вид. спілки, 1930. — 64 с. [Архівовано 28 лютого 2019 у Wayback Machine.]
• Омелянович-Павленко М. Українсько-польська війна, 1918—1919 / Ген. М. Омелянович-Павленко. — Прага: Накладом Меркур-фільму, 1929. — 71 с. [Архівовано 28 лютого 2019 у Wayback Machine.]
• Омелянович-Павленко М. (ст.). Зимовий похід, 6. XII. 1919—5. V. 1920 / Ген. М. Омелянович-Павленко. — Каліш: Друк. вид-ва «Чорномор», 1934. — 191, 1 с.: схем., 6 арк. іл. — (Бібліотека українського воєнно-історичного товариства; кн. 3). [Архівовано 28 лютого 2019 у Wayback Machine.]
• Омелянович-Павленко М. На Україні, 1917—18 = En Ukraine, 1917—18 / Ген. М. Омелянович-Павленко. — Прага: Накладом Т-ва «Stilus», 1935. — 119, 1 с., 1 арк. портр. [Архівовано 28 лютого 2019 у Wayback Machine.]