Старосвітська бандура
 | |
| Інші назви | народня бандура, традиційна бандура |
|---|---|
| Класифікація | струнний щипковий музичний інструмент, Хордофон |
| Подібні інструменти | |
Старосві́тська або наро́дна банду́ра — український народний інструмент з родини арф, гусел та псалтиріонів, на якому грали (грають) традиційний кобзарський репертуар.
Старосвітські бандури бувають різної форми та величини. Їх роблено кустарним способом і вони відрізнялися одна від одної. Коряк (нижня дека) видовбували з суцільного шматка дерева, переважно з клена або верби. Деки були з різної породи ялини, й часто не мали рип. Інструмент мав приблизно 20 струн (від 17–23), з яких 4-6 — басові струни та 15–18 — приструнки. Стрій приструнків — діатонічний (мінор, мажор, або діатонічні лади) залежно від твору, який треба виконувати. Баси було настроєно до основних акордів звукоряду приструнків. Кілки дерев'яні.[1][2]
До 1891 р. струни використовувано кишкові та на деяких інструментах баси поодиноких струн — мідні. В XX столітті на інструментах почали використовувати сталеві струни. В такій формі С.Б. залишилась незмінною продовж 20-х, 30-х років XX століття.
Початком уживання в Україні терміну «бандура» Г. Хоткевич назвав 1580 рік, де його згадано у зв'язку з Войташком, українським бандуристом і композитором, що працював при дворі Самійла Зборовського.[3]
І. Зінків конкретизує етнічну і географічну атрибуцію хордофонів, які могли стати прототипами для виникнення старосвітської бандури, а саме: ліро- та лютнеподібні хордофони скіфо-сарматів і аланів; ліроподібні хордофони ґотів та англо-саксів; цитро- та лютнеподібні хордофони давніх слов'ян Східної і Центральної Європи; цитро- і лютнеподібні хордофони Західної і Східної Європи доби Середньовіччя, Відродження і Бароко[4][5].
Традиційні бандури мають діатонічний стрій — без півтонів — і настроюються відповідно до голосу свого господаря. Вироблений поколіннями спосіб гри — обома руками по всіх струнах, інструмент притиснуто до грудей і розвернуто струнами до слухача — забезпечує повний, кришталево прозорий супровід до співу.[6]
Вміння грати на старосвітській бандура зберіг фактично тільки один чоловік — художник з Харкова Георгій Ткаченко. Він навчився грати ще 1916–1917рр, придивляючись до гри харківських кобзарів Петра Древченка, Степана Пасюги, Павла Гащенка, Івана Кучугури-Кучеренка та инших. Г. К. Ткаченкові вдалось оминути жорна репресій (у ті страшні часи він виїхав на навчання за межі України, до Москви), і таким чином зберегти традицію.[7]
З часів відновлення Україною своєї Незалежності кобзарі та бандуристи реставрують старосвітську бандуру як іструмент та способи гри на ній.
Бандура Михайла Кравченка мала 5 басів і 18 приструнків[8]. Мала такий стрій: баси В1-В-f-F-B та підструнки c1-d1-es1-f1-g1-a-b-c2-d2 -es2-f2-g2-a2-b2-c3-d3-es3-f3[3].
Бандура Т. Пархоменка мала 6 басів і 14 приструнків[8].
Бандура А. Гемби мала 5 басів і 18 приструнків.
Бандура П. Братиці мала 4 баси і 16 приструнків.
Бандура Г. Ткаченка має 4 баси і 17 приструнків.
Г. Ткаченко вчився грати на поч. XX ст. у харківських кобзарів (т. зв. «зінківська школа»), перейняв їх репертуар і способи гри.[9]
Інструмент мав 5 струн на грифі (бунтів) і 6 приструнків. Порфирій Мартинович вказує, що спосіб гри тут був подібний до вересаївського: притискалося тільки два найтонші бунти[10]. З обляду на це, бандура Магадина, за сучасною класифікацією, радше є кобзою, ніж старосвітською бандурою. Стрій такого інструменту записаний не був.
Відомі майстри старосвітської бандури — Г. Недбайло, Арсентій Мова, Микола Будник, М. Товкайло, К. Черемський, Йосип Сніжний та В. Вецал.
Панська бандура — гібрид народної (старосвітської) бандури та торбана. Від старосвітської бандури був запозичений діатонічний звукоряд та спосіб гри, від торбана — додаткові басові струни, що кріпились на контргрифі. Окрім того, панську бандуру частіше робили довбаною (як С. Б.), а не клепаною (як торбан).
Старосвітська діатонічна бандура ідеально підходила під традиційний репертуар кобзарів та бандуристів. Але наприкінці XIX — початку XX століття ентузіасти намагаються розширити можливості інструменту за рахунок невластивого йому репертуару класичної музики і хроматизують інструмент повністю чи частково.
Цей різновид хроматичної бандури був створений у радянські часи для гри, в першу чергу, творів радянських та російських композиторів. Внутрішню конструкцію має подібну до піаніно. Від 1954 року багато таких бандур виготовила Чернігівська фабрика музичних інструментів.
Хроматизація, збільшення кількості струн, докорінна зміна способу гри та інші «вдосконалення» класичного народного інструмента у радянський час спричинилися до майже повного витіснення традиційної бандури з народного побуту, а також до значної підміни понять[6]. Тепер, коли хтось говорять слово «бандура» достеменно не зрозуміло, про що йдеться. Про традиційну (ще — старосвітську, народну) бандуру, чи бандуру академічну.
Цей різновид бандури також можна вважати спадкоємцем хроматичної бандури, але конструкція інструмента дозволяє грати і в традиційний спосіб, і у «чернігівський».
Наприкінці 1980-х — поч.90-х всі, хто намагався відродити старовинну бандуру об’єдналися у творче об’єднання Кобзарський Цех. На кшталт старовинних об’єднань незрячих кобзарів. На сьогодні існують Харківський, Київський кобзарський і Львівський лірницький цехи. Сучасні кобзарі всіляко намагаються відродити старовинний інструмент, надати йому більшого поширення[7].
- Кушпет В. Г. — «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)
- Кушпет В. Г. Школа реконструкції виконавської традиції: ліра, кобза, торбан, бандура, спів (К. 2016)
- Хоткевич Г. «Підручник гри на бандурі» (Львів, 1909)
- Овчинніков В. П. — «Самонавчитель гри на бандурі» (Москва, 1914).
- Ткаченко, Г. К. Основи гри на народній бандурі // ж. «Бандура», #23-24, 1988
- Домонтович, М. Самонавчитель до гри на кобзі або бандурі — № 1 — 2, Одеса, 1913 — 1914
- ↑ Валерій Федорович Мормель показує старосвітську бандуру Гната Гончаренка. Музей кобзарства НІЕЗ »Переяслав»
- ↑ Бандура в андеграунді: як в Україні роблять народні інструменти
- ↑ а б Ірина Зінків. Епічний інструментарій українців у працях Миколи Лисенка та рорзвиток його ідей у класичній органології першої третини XX століття. Вісник Львівського університету. Серія мист-во. 2015. Вип. 16. Ч. 1. С. 83-91
- ↑ Люба Кияновська, Надія Супрун-Яремко Дві рецензії на одну книгу: Ірина Зінків. Бандура як історичний феномен. Українська музика, 2013/4(10). С. 155
- ↑ Ірина Зінків. Бандура як історичний феномен: Монографія. Київ: ІМФЕ ім. М. Рильського НАН України 2013. С.66.
- ↑ а б Традиційні кобзарські музичні інструменти у збірці НМНАПУ
- ↑ а б Назар Божинський. Таємні грані бандури
- ↑ а б Хоткевич Гнат. Музичні інструменти українського народу. Друга редакція /Г. М. Хоткевич ; упоряд., підг. тексту, покажч. О. О. Савчук ; післямови І. В. Мацієвський, В. Ю. Мішалов, М. Й. Хай. — Харків : Видавець Олександр Савчук, 2018. — 512 с. ; 202 іл. — С.189
- ↑ Кушпет В. Г. — «Самонавчитель гри на старосвітських музичних інструментах — Кобза О. Вересая, бандура Г. Ткаченка, торбан Ф. Відорта» (Київ 1997)
- ↑ Бандурка, її “родичі” й “сусіди” – кобза, торбан, бандура, гусла, ліра
